Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
– «Тілько!»
– «Так щож! коли так, то й я пристану в товариші, запишіть и мене.»
– «Добре, тілько ж ви знаєте мабуть, що тепер у нас вже сто товаришів и ми нових приймаємо по вибору; а вибирає не сама адміністрация, а все товариство.»
– «Що ж! певно, що мене виберуть… я ж не аби-хто, а таки й чиновник и член земскоі управи и не аби-який хазяін…»
– «Запевно, що виберуть,» сказав Жук. «От на тім тижні в суботу збиратиметься товариство, я заявлю про вас.»
– «Отсе й добре; бо в суботу и я буду в Куликах з посередником.»
– «Чого?»
– «Та хиба ви не чули, яку мороку накинуло нам земство з ґубернїї?»
– «Не чув! кажіть, будьте ласкаві!»
– «Просто чудеса! велять нам, щоб ми підмовляли селянскі громади заводить школи. Яка громада постановить приговор, що дасть будівлю на школу и учителеві, и даватиме сторожа, топливо и провізию учителеві, так повітове земство пополом з ґуберским даватимуть учителів и платитимуть учителям… Ну, тепер самі осудіть: чи се таки до ладу? раз, що наше повітове земство и так вже тратить на народні школи тисячу сто карб. – а се не шутка! а друге, де таки видано, щоб мужики самі стали зъохочуваться до вченя?! та й на що воно ім, хиба треба вміть читать и писать на те, щоб орать землю? Повидумують отам у Чернігові невідь що, а ти тут ізди та валандайся з мужвою…»
Віренко став барабанить пучками по столу, а Жук сказав:
– «Я не згоджуюсь з вами! школи дуже потрібні нашим селянам и земство се добре видумало, тілько треба намовити селян.»
– «Ото-то й воно: «підмовить…» Легко сказать!.. так то й підмовиш мужика! От коли б в шинок, він би з-разу послухав, а до школи ледве… Та й що за підмовлюванє мужика! просто звеліть тай годі! Святе діло було у нас, як служив я окружним начальником: гукнеш було, прикажеш – усе, що хоч, як з землі виросте.»
– «Чи пробували ж ви вже підмовлять яку громаду?» спитав Віренко.
– «Пробували! іздив сам предсідатель у Хмелівку, цілісенький день бився в громадою, нічого не вийшло. Як затялись, одно твердять: не треба нам школи, тай годі!»
– «Чудно щось!» промовив Віренко.
– «Нічого не чудно!» одповів Хмара. «Мужик, кажуть, ворона, а хитрійший чорта: вони добре знають, що школа ім хліба не дасть, а платить на школу треба… Отже в Батурині була казенна школа, тепер нема: покіль були окружні начальники та приказували старшинам заганять діти в школи, потіль и школи були: нестало окружних – и школи опустіли, ніхто не посилає дітей…»
– «На те єсть своі причини,» сказав Жук.
– «Які?» спитав Хмара.
– «Раз ті, що приневолювали дітей учиться, а друге, що в школах погано вчили и били.»
– «А ви б то гадаєте, що можна не приневолювать?.. можна вивчить не бивши? Гай! гай! се ви так говорите, що не знаєте зовсім мужика… Вже ж ми й не мужики, а хиба нас не драли, як вчили? хиба даром кажуть люде, що за битого двох небитих дають?»
Віренко одвернувся и вийшов у другу кімнату; Жуку гидко було спориться з Хмарою, він перевів розмову на що инче.
– «Пора б нам, Семене Иванович, розквитоваться за отой клинок – знаєте? що торік ще я говорив вам… а то от-от наідуть межовать.»
– «Не за мною діло стало: давайте, спитаймо старих людей, виберім третчиків, нехай розсудять.»
– «Що ж судить – коли земля моя!»
– «Ви кажете, що ваша, а я кажу, що моя: от и нехай люде розсудять, хто прав, хто виноват.»
– «Слухайте, Семене Иванович!» залебезив Хмара, беручи Жука за обидві руки; «що вам стоіть той клинок: двісті квадратних сяжнів землі, та 17 дубків… Се для вас – тьфу, а для мене, чоловіка бідного, се велике діло, тай межа не буде зіпсована у мене. Уступіть ви мені той клинок!»
– «Як же я вам ёго уступлю, коли він не мій?»
– «А чий же він?»
– «Ви кажете, що ваш.»
– «А ви – що ваш.»
– «Еге! значить: ні ви мені, ні я вам не можемо уступать; треба, щоб нас люде або суд розвів.»
– «Отсе нехай Господь криє! з роду не сподівався, щоб довелось з вами судиться.»
– «Судиться не сором,» сказав Жук.
Довго ще Хмара лебезовав, заходив він коло Жука и сяк и так – нічого не вдіяв; Жук стояв на своєму: «нехай люде або суд розведуть нас!» З тим Хмара и поіхав, обіцюючись скоро навідаться до Жука.
Того ж дня в вечері зібрались у Жучихи воєнні. Сопун зайшов у кабинет до Жука и став роздивляти на стінах портрети.
– «Се хто такий?» спитав Сопун, показуючи на одну фотоґрафію.
– «Мій знаёмий, разом були на університеті; та, здається, ви стрічали ёго и у нас в домі – лікар Джур.»
– «Ба! тепер нагадую!.. так, так! бачив я ёго у вас. Чи ви знаєте, де він тепер?»
– «Хто ёго зна'! давно вже не пише до мене… він був за кордоном; може доси вернув в Россию.»
– «Ні, й доси за кордоном.»
Жук схопився и причинив двері.
– «Ви як про се знаєте?» спитав він Сопуна.
– «Моя знаёма писала… писала, правда, давно, ще з початку осени… Джур у неі лікарем, у неі й живе, десь на Рені; писала и в якім городі, та забув.»
Жук посилковався затаіть свою цікавість и замовк, думаючи розпитать у Сопуна подрібицю другим часом. – Але Сопун принявся сам широко вести розповідь про Лаврову, про її красу, про її розвій, и виходила з ёго розповіди Лаврова чимсь таким високим, що, як кажуть, ні пером написать ні в казці росказать.
VІ
На другий день Жук не витерпів и побіг до Сопуна на розвідки про Джура. Ті вісти, котрі він одібрав про Джура, особливо ж про Лаврову, запевнили ёго, що Рися вилетіла з Джуровоі голови. «Як же тепер зробить,» думав Жук, вернувшись до дому, «чи просто з одного разу все росказать Рисі, чи трохи-по-троху підготовить її?» Ёму здавалось, що красче кінчать в один раз; але прийшла думка, що треба спершу порадиться з старою и з дружиною.
– «Боязко, сину, говорить з-разу,» радила стара Жучиха.
– «Чого боязко?»
– «Щоб не було так, як з Сонею… цур ёму! Мене накаряв міх, так я й торби боюсь… лучше, синку, повагом!»
– «А ти, Соню, як думаєш?» спитав Семен.
– «По моєму, не слід тяг ти; одклад не йде в лад; Рися
