Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський

– «Треба по закону,» озвався Жук.

Довгенько стояла спірка, чи приймать Хмару в товариство, чи ні? в кінець кинули шарами: голова почав считать шарі и – ні одного на право!..

– «А що? а що?! хиба не правду говорили, що не варт було й часу тратить?! Казали просто: не треба; нічого було й на шарі!»

Тим часом у другім кінці села зібралась куликівска громада радиться про школу. Мусів приіхать мировий посередник и Хмара. Як ось привернули и ті громадяне, котрі були на зборі в товаристві касси. Стали говорить, як Хмару не приняли в товариство: піднявся сміх, регіт, глузи. Шуткам не було кінця. Кожен силковався вставить своє слово, щоб посміяться з Хмари.

– «Добре, добре братці зробили, що не приняли ёго… И так иногді буває тьмяно, а то ще як наверне Хмара, так певно, що й серед зими йтиме дощ… ха-ха-ха!..»

– «Бач, куди хотів запустить своі лапи… ласий до чужого добра… Ні!.. дзусь!..»

– «Годі вам зуби скалить!» гукнув старий дід на молодіж. «Підняли голос, наче в шинку… тривайте, от прибіжить Хмара, так тогді притихнете з-разу; з-разу хвости підберете… знаєм вас!»

– «Куди ж пак! як раз отсе так и злякаємось!.. єсть чого! не бачили Хмари!.. ха-ха!»

Почувся дзвінок… показався трояном тарантас; з него виліз спершу Хмара, а за ним вивалився товстий наче жлукто, виголений наче Німець, мировий посередник Гуж. Громада замовкла, звичайно зняли шапки и поклонились.

– «Чи вся громада?» спитав Хмара.

– «Мабуть уся, а може хто й зістався на припечку кашу істи,» одповів хтось з громадян.

– «Ти не шуткий, собачий сину! Я не шутковать приіхав з вами!» гукнув Гуж.

– «Та які ж тут шутки… ми не шуткуємо.»

– «Начальство веліло школу завести у вас: чи потрібна вона вам, чи ні?» спитав посередник громаду.

– «Воля начальства! коли треба, нехай заводить, а про нас байдуже,» обізвався старий Косаренко.

– «Треба, щоб ви дали хату на школу.»

– «Де ж ми візьмемо її? у нас зайвоі хати нема.»

– «Вибудуйте!»

– «Ні з чого и нікому; у нас майстрів нема… та й спроміжности – Бог дасть!»

– «Так як же?» питає Гуж.

– «Хто ёго знає як – я не знаю як!.. нехай громада говорить. – Громадяне! говоріть!» обізвався Косаренко.

– «Говоріть, діду, ви, а ми за вами!»

– «Хиба мені в тій школі вчиться?.. про мене – байдуже, мені її не треба! А коли начальство хоче, так се ёго воля, нехай заводить, нехай будує… ёго воля!»

– «Дурні ви! ось слухайте, що я скажу.» И Гуж принявся розповідать, яка користь буде з школи. Громада слухала и мовчала.

«Ну, що ж! зрозуміли?» питає Гуж.

– «Та, поздоров Боже вас! зрозуміли усе добре: виходить велика користь: дай хату на школу, дай хату учителеві, дай харчі, заплати сторожу, дай топливо, усе дай, та дай.»

– «За те діти ваші вчитимуться,» вмішався Хмара.

– «А чому вони вчитимуться там?»

– «Читать, писать, апостола читать в церкві.»

– «Овва, велика користь! апостола у нас и дячок добре читає, а хто хоче – той и в священика вивчиться читать апостола; та й що нам з того апостола… коли усі будемо читать, так нікому буде й слухать…»

– «Чого ж би ти хотів?»

– «Е! чого б я хотів? я б хотів, щоб навчали хлопця чоботи шить, сокиру насталить, оскард загартовать, лушню зробить – от, що б я хотів! А то апостола читать… у дяка хліб одбивать… такоі школи нам не треба…»

– «Не треба… не треба!» гукнула разом громада. «Он у Бучівцях – покіль не було школи, люде були сяк-так, а як завели школу та навчились читать апостола, зовсім люде подурнійшали.»

– «Що з дурними говорить? приказать ім, тай годі!» сказав Хмара.

– «Не можна приказувать, треба пересвідчить,» одповів Гуж и послав до попа, зовучи щоб прийшов «убіждать» громаду. Прийшов піп; почав текстами доводить користь школи. Громадяне мовчки ковиряли ціпками землю.

– «Дякуємо начальству за ёго ласку, що не забуває про нас; але коли нам потрібна буде школа, так ми її й самі заведемо без начальства,» сказав Косаренко.

– «Як, як?» перебив ёго Гуж. «Без начальства, так се ти против начальства! се ти бунтуєш! Я тебе за се в тюрму, стара собако!»

– «Як же я бунтую?»

– «Мовчи!» крикнув Гуж. – Косаренко подався назад, насунув шапку и поплентався до дому. З ёго проводу стали и другі розходиться.

– «Се справдешний бунт!» підбивав Гужа Хмара. «Гляньте! усі розійшлись: як вони сміли розходиться?»

Довго ще бились Гуж и Хмара и поіхали назад з нічим; громада не дала приговора на школу.

– «Се все так Жук строіть,» сказав ідучи Хмара Гужові.

– «Чи правда?»

– «Побий мене святий хрест, коли брешу! се все він на пакость земству и начальству… бунтує народ… звістно, він недовірок: в Бога не вірує, начальства не признає… нігіліст.»

– «Еге! ге!.. так он воно що! Ну коли так, то се річ друга; треба ёму втерти носа, треба ёго підборкать.»

– «А чи знаєте ще те, що Жука до всего підстроює отой Віренко?»

– «Се той Сибирець. що недавно вернули ёго з Сибири?»

– «Еге!»

– «Цитьте ж – се не переливки! Тут діло не просте: то-то я бачу, що Куличане піднимаються на диби… аж бач, воно що!.. Не даром же вони против апостолів таке несли… бач, каже, з апостолів нема користи: нам треба шевців та ковалів, а не апостолів… бач! Тривайте ж!.. так воно не буде! Отакі то греблі рвуть… Поганяй ти, диявол! швидче!» гукнув Гуж на погонича.

VIII

Рися поіхала… В домі Жуків стало якось не так як було: усе стояло на своім місци; тіж стіни, таж мебель, тіж люде, не має тілько однієі Рисі – и кожному чоловікові з боку стало примітно, що виізд Рисі нагнав якийсь смуток на дім Жуків. Стара Жучиха ходила наче не своя: то вештається и суєтиться мовчки по всім хатам, то сяде знов, як скоро по смерти було мужа, під своім любимим вікном, плете чулок; пучки її перебігають по прутках, а очи вставляться и дивлятъся кудись далеко: не на гумно вже, як колись було, не на сад, не на церкву, – ні, вони дивляться кудись висше церкви, низше неба, наче хочуть знайти ту далеку краіну, куди заіхала Рися.

Минуло тижнів шість. Од Рисі прийшло два листи: один з Відня, другий з Цюриха: писала Рися, що вона записалась в університет, що екзамен здала добре. Семен и Соня на радощах аж в долоні сплеснули; Жучиха всміхнулась, глянула на образ,