Червоно-чорне - Святослав Липовецький

«Бандера» та «бандерівський рух» стали символом кількох поколінь українців, які впродовж XX століття у різний спосіб боролися за Українську Державу. В найскладніших обставинах вони творили міт революції та національно-визвольної боротьби.

Дуже часто статечні обивателі характеризували діяльність націоналістів як «з мотикою на сонце», розуміючи під цим всю мізерність засобів, які існували в конкретних історичних обставинах для здобуття державності. Втім, жертовність та самопосвята носіїв націоналістичної ідеології дозволяли долати усі перешкоди, хоча при цьому їхні втрати були вражаючі.

Дослідниками, лише на підставі газетних згадок, підраховано, що тільки за перші шість років діяльності ОУН (1929-1934) було засуджено 1024 українців на загальну кількість 2020 років тюрми, присуджено 4 смертні вироки і 16 довічних ув’язнень. Ідеологія націоналізму та культ героїзму настільки швидко поширювались серед молоді, що підпільна організація в короткі терміни поновлювала свою структуру та поповнювалась новим членством.

Це було покоління з великою й чистою Ідеєю та великого й небезпечного Чину.

За часів польської окупації українські націоналісти тримали в напрузі життя усієї Східної Галичини, а апогеєм могутності став атентат на міністра внутрішніх справ Польщі, який було здійснено у Варшаві. Переповнені в’язниці перетворювалися в «університетські келії», де здобувалися знання та шліфувалася ідеологія. Ті, хто отримав невеликий термін — з поверненням на волю продовжили творити підпілля. Це покоління стало співтворцем першого в середині XX столітті українського державного утворення — Карпатської України.

Ті, хто отримували смертні вироки — вмирали на шибеницях викрикуючи «Хай живе Україна!». І їхня героїчна смерть була великим виховним чинником для товаришів та молодого покоління українців. Походи до могил бойовиків на Зелені Свята стали чи не найбільшими політичними маніфестаціями того часу.

Ті, хто отримував довічні ув’язнення, мужньо відбували терміни й при першій нагоді, достроково завершивши «довічні» терміни, активно включилися в національно-визвольну боротьбу. Серед них й символ боротьби — Крайовий Провідник ОУН Степан Бандера, який у 26 років уже був засуджений польським судом на смертну кару, яку замінено на довічне ув’язнення, а через півроку ще раз отримав довічний вирок. Пізніше його чекатиме німецький концтабір Заксенхаузен та смерть від рук агента КДБ.

Перед обличчям Третього рейху ОУН проголосила Акт відновлення Української Державності, і одразу після цього близько шести тисяч членів Організації вирушили у похід на Схід, щоб творити українське життя на Великій Україні, їх не цікавила думка німців, вони чули себе господарями на своїй землі. Ще через два роки своє слово скаже Українська Повстанська Армія, якій доведеться боротися з двома найбільшими військово-політичними режимами світу. А її вояками, хто ще залишиться живим після нерівної боротьби, буде щедро заселено табори Росії та Казахстану. Тут творитиметься нове підпільне життя, з чіткою організаційною структурою та моральними принципами, що неодноразово відзначатимуть в’язні інших національностей.

Ті, хто опиняться в Західному світі, створять великий громадський рух, що не лише презентуватиме бездержавну націю на міжнародній арені, але й забезпечить громадським життям та діяльністю всебічний розвиток українців поза Україною.

Більшість відомих та анонімних героїв, яких назвали «бандерівцями» чи «українськими буржуазними націоналістами», так і не дожили до часу проголошення Української Держави. Багатьом довелося в молодому віці заплатити свою ціну за право бути українцем, не всім вдалося реалізувати свої мрії, проте вони залишили приклад й легенду про те, як можна присвятити себе Богу та Україні.

Те, що зробив український студент Мирослав Січинський у 1908 році у Львові, майже на півтора десятиліття випередить бойову практику українських визвольних організацій.

Це також на рік випередило народження Степана Бандери, іменем якого називатимуть в майбутньому визвольний рух.

12 квітня 1908 року Січинський зі словами: «Се за наші кривди, за вибори, за смерть Каганця!» позбавив життя польського намісника Анджея Потоцького. Цим вчинком він протестував проти фальсифікацій на виборах до Мирослав Січинський Віденського парламенту та Галицького сейму. Під час виборів до останнього загинув від рук польських поліцейських кандидат до сейму 27-річний українець Марко Каганець.

На чотири кулі, випущені двадцятилітнім Січинським, львівська газета «Діло» відреагує словами: «Сталося! Історія запише цю подію як перший акт політичного терору в конституційній Австрії».

Ця подія стане однією із основних у формуванні національної свідомості українців Галичини. Після цього в Західній Україні часто можна буде почути новостворену пісню зі словами «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!», або ж навіть релігійну колядку такого змісту: «Січинський стріляє, Потоцький падає, чудо, чудо нас вітає».

Ще впродовж кількох років буде надзвичайно популярно давати новонародженим хлопчикам ім’я Мирослав. А в 1910 році відбудуться бої за Львівський університет, де українцям доведеться знову пролити кров, — загине студент Адам Коцко.

А Мирослав Січинський, який буде засуджений на смерть, за допомогою громадськості, яка збере 40 тисяч крон, здійснить втечу з в’язниці й буде нелегально відправлений до Америки. В організації втечі Січинського найбільше проявив себе Дмитро Вітовський — майбутній комендант «листопадового зриву».

Ці події випередять зародження «бандерівського»