Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський

III

Дні минали. Джур більш и більш здружувався з Лавровою; не було такого дня, щоб вони не бачились: то гуляли пішки, то іздили чи в фіякрі, чи по Ельбі на пароході. Про розвідуванє мінеральних вод він вже й забув. Одповідь з Жуківки не приходила и часом находили на нёго через те неспокійні гадки; але находили не на довго!.. Так в ясний літний день набіжить хмарка, поллє часом и дощ, та не на довго…. Година, друга, и знов ясно… Так и з Джуром: набіжить неспокійна думка про Жуківку, він швидче до Лавровоі, – слово по слову, трошки жартів, трошки вигадок, и на душі у нёго знов ясно, знов спокійно.

Нельговский и Ноздроватий по давнёму були вхожі до Лавровоі. Тілько стали вони примічать, що Уляна Петровна стає з ними щось ніби не та, як була до знаёмости з Джуром. Давнійша приязнь, щирість, душевне тепло якось минали, уступаючи місце индиферентизмові, холодові и витаню наче по заказу.

– «Вона витає нас,» говорив Ноздроватий Нельговскому, «так, наче ліберальний ґубернатор витає коміссаря…»

– «Ба! хиба не бачите,» одповідав Нельговский, «чого се так! разом двом панам не можна служити: єдиного возлюбить, другого возненавидить….»

– «Плюньмо на неі, та й годі!»

– «На що!.. нехай собі грається з лікарчиком; натішиться, тай до нас обернеться.»

Раз якось Нельговский прийшов до Лавровоі дуже стомлений. «Ох! якже ж я втомився!» сказав він, обтираючи на своій лисині піт.

– «Що ж ви робили, що так втомились?» спитав ёго Коцюк.

– «Був аж на трёх заводах…»

– «Учиться ходили, чи що?» вколола ёго Лаврова.

По лицю Нельговского пробігла наче судорога. – «Рад би и повчиться и вивчиться, та пізно здумав,» одповів він; «нехай вже молодші учаться майстерствам: а нам з вами, Уляно Петровна, годі!.. пізно… ми з вами повернули вже на четвертий хрещик.» Останні слова Нельговский вимовив з притиском, бажаючи тим показать Лавровій, що він зрозумів її шпильку и умисне кольнув и її.

Джур став гризти нігті, Коцюк дивився на своі чоботи и бив кулак об кулак, а Ноздроватий всміхнувся и став розглядувать на стіні якусь картину; Лаврова ж ніби не примітила тієі шпильки и спитала: «Справді, чого ви були на заводах?»

– «Хиба ж ви самі не знаєте… я ж вже нераз говорив вам, що моя міссия розвідать житє робочих.»

– «На що се вам?» спитав ёго Ноздроватий.

– «Се моя задача! спізнавши добрі и злі сторони житя робочих, можна вказать, чим запомогти робочому и у нас на Украіні.»

– «Нічим не треба запомогать,» озвався Джур, якось ліниво и не перестаючи гризти нігті.

– «По вашому – житє робочих так добре йде, що ніякоі запомоги не потребує?» спитав з иронією Нельговский.

– «Я не знаю, як воно йде: чи погано, чи добре; бо я ёго не розвідував…» одповів Джур крізь зуби.

– «Се и не розвідувавши, відомо усім, що житє не тілько робочих, а й загалом масси селян – дуже зле, як на Украіні, так и в Галичині и всюди,» промовив зітхнувши Коцюк, «и довго воно таким буде, покіль не засвітить сонце справжнёго, національного розвою, просвіти и волі.»

– «Воля не тілько узко-національна, але воля й добробит усего чоловічества тогді тілько й засяє, як ми не будемо лізти з своєю запомогою; як кожен робочий, кожен хлібороб зарубає собі на пучці девізу: сам собі помагай!» промовив докторально Джур.

Нельговский аж руками сплеснув од такоі речи; в очах ёго и на лиці показалась разом и радість и злість. – «Таку саму проповідь читав я – забув вже в якому романі…» одповів він. «Коли не помиляюсь, здається, хтось з героів Шпільгаґена проводить таке мудре, таке гуманне правило, не вважаючи на те, що на дні сієі філозофскоі проповіди лежить самий гидкий, самий узкий еґоізм…»

Джур всміхнувся.

– «Чим сміяться,» заговорив знов Нельговский; «так ви лучче, добродію! гаразд розберіть вашу пораду, ваше правило, та тогді и побачите, до чого воно доведе.»

– «Я давно вже розібрав,» одповів Джур таким голосом, в котрому чулось, що він не хоче дальше спорить; але Нельговского не так-то легко було вгамовать!.. стоіло тілько зачепить ёго за робоче питанє и він вже не переставав говорить поти, поки зоставався з ним хоч один чоловік, котрого він вважав за свого слухача.

– «Ні, мабуть ви не гаразд розібрали,» говорив Джурові Нельговский; «бо коли б ви розібрали своє правило, то не проповідували б такого зла.»

– «По вашому зло, а по моёму добро,» огризався Джур.

– «Я здаюсь на суд других: нехай другі скажуть, чия правда. Ось слухайте, панове. Пан Джур каже: «помогай кожен сам собі,» се-б то: ні на чию запомогу не сподівайся. Щоб помогать собі, треба: раз – уміть помогать, знать чим и як помогать, а друге – кроме знаня потрібна фізична сила, потрібне здоровє. Яким же побитом, скажіть мені, помогатиме собі чоловік темний, чоловік недужий?… Се так!.. се глум, тай годі! «Помогай сам собі» значить: коли я йдучи по дорозі бачу, що чоловік спотикнувся, впав, переломив собі ногу, не здужає підвестись з місця, я не повинен запомогти ёму и замість того, щоб одвезти ёго до дому або в больницю, скажу ёму: помогай сам собі… От що виходить з вашого правила…»

Джурові не хотілось спориться и боронить своі думки; але не приходилось же й замовчать, бо з того и Ноздроватий, а може й Лаврова, вивели б, що він остався в дурнях. Нельговский б тогді триюмфовав, а Джур любив сам триюмфовати… Він сказав:

– «Ви берете через край!.. Яке хочете правило доведіть до крайности, вийде нісенітниця.»

– «Ні! є старе правило: люби ближнёго як сам себе,» вмішався Коцюк; «доводьте се правило хоч до якоі крайности, з нёго не вийде нісенітниця.»

– «Тривайте! тривайте! я ще не договорив,» провадив Нельговский, стоячи серед хати в театральній позициі и махаючи обома руками. «Правило пана Джура для робітників и в загалі таки для «мужика» – не просто правило, а приговор на смерть. «Помагай сам собі», кажу я недужому, – ‘Рад би', каже він, ‘та не вмію' – «Не вмієш, так умирай!» – «Помагай сам собі,» кажу я голодному, «роби, працюй.» – ‘Робив би,' одказує голодний, ‘та нігде и нічого; працював би, та сили нема, здоровя нема.' – «Нема, так умирай!» – Третій на мою пораду скаже: ‘я й роблю, и працюю, та за роботу мало платять,