Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
«Так се-б то колись буде на усім світі одна мова?» питав ёго Жук.
– «Певно, що так; бо мова, як и реліґія. повинна бути – одна…»
«Що до реліґїї», перебивав Жук, «то се правда – бо Бог один на увесь світ; а що до мови, так спитаю тебе, яка-ж мова опанує?»
– «Мова більшости.»
«Се-б то Китайців?»
– «Більшости просвіченоі, цивілізованоі.»
«Де ж ся більшість? який нарід найбільше просвічений и цивілізований?»
– «Певно, що не наш.»
«Але й не Французи.»
И знов зачепить Жук Джура, питаючи: яким побитом можна піднять народній добробит на космополітичному ґрунті? И почнуть вони спориться и споряться, покіль не зайдуть у таку пущу, що вже й самі не знають, як з неі вилізти.
Жук був парубок щирий, правдивий: що на умі, те й на язиці. Джур починав вже розуміти ту науку житя, котра каже: «помовчи язичку, – папки дам». Правда, молода натура Джура, не зовсім ще зопсована, не давала ёму сили брехать з товаришем; під впливом «новоі школи» він знав, де треба сказать тілько: «гм!» и сказать так, щоб того гм! ніхто не зрозумів, або кожен розумів по свому, як хотів.
Жук, яко чоловік одкритий, вважав Джура чоловіком правдивим, и любив ёго: він не зрозумів, що се – молоде деревце, котре росте на ґрунті того «нового духу», котрий тогді тілько що подавав своі міязми, а в тих міязмах багацько задушилось людей, и ще більше гарних речей про волю и освіту – перемінились на короткі, незвучні, але користні слова: акция, обліґация, банк, дивіденда, гроші!..
От з таких то жерел повиходили героі моєі хроніки, моєі битописи живих людей.
IV
В першу ніч у Жуківці спалося Джурові не добре: лігши, він скоро заснув кріпко, але годин через дві прокинувся; якісь чудні думки стали лізти до ёго в голову и розгоняли сон. Так ворочався він до світа и тілько що почало займаться на світ, він мерщій встав, вдягся и пішов на хутір. Замислившись, спустився він на греблю, минув річку, вийшов на вчорашній шлях и усе йшов, усе йшов, покіль не піднявся на ту саму гору, де вчора він з Жуком любовався краёбразом. Глянув Джур на Жуківку и промовив голосно: гарно! дуже гарно!
Сонце тілько що стало підниматься и мов червоним поломєм обхватило Жуківку и Кулики… А повітрє чисте як скло, тихе, тепле, так и обдає чоловіка тим чистим селянским теплом, котрим напоіла ёго ніч; запах материнки, чобрину, смилки и зеленого жита, запах чистий, свіжий, тонкий так и вривається силою в груди: легким становиться тісно, вони наповнились свіжим ароматом, серце спочиває якоюсь радостю, и тут тілько чоловік зрозуміє, як різниться таке повітрє од городянскоі спеки и духоти.
Нова картина: по дорозі заскрипіли вози з косарями; заревла череда, поспішаючи на пашу; мекечуть вівці; скиглять голодні свині, тюпаючи в толоку… усе ожило.
Джур сидить на версі гори, тягне люльку, дивиться на Жуківку, та щось думає… А сонечко йде собі та йде; вже геть – геть піднялось, вже почало припікать и зігнало Джура з могили. Тихою ходою поплівся він назад у хутір. Жук ще спав.
– «Отак усі хозяіни роблять,» говорив Джур, будячи Жука. «Славний з тебе хозяін!.. єй-Богу – славний! Люде незабавом обідати муть, а він хропе, рад що добрався до перини.»
«Та се я так з дороги,» одговорювався Жук; «завтра так не буде.»
Паничі вмились, причепурились и прийшли в салю. На садовому ґанку сиділи округ столу Соня, Рися, Ганна Ивановна и якийсь незнаёмий нам пан. Соня наливала чай.
– «Се мій брат Семен, а се ёго товариш, лікар Джур,» сказала Соня панові, и обернувшись до паничів додала: «а се Иван Радіонович Хмара.»
Пан Хмара встав, подав руку Семенові и сказав:
– «Прошу любить и жаловать, ваш сусід, титулярний совітник.» Жук стиснув ёму руку, поклонився и швидче сів до столу.
– «Раненько ви, паничі, встаєте!» сказала, сміючись, Соня.
– «Я раньше вас устав,» сказав Джур, «ще сонце не сходило; а от ваш братуха спав би й до вечера, коли-б я ёго не збудив.»
– «Хто спить, той не грішить,» обізвався пан Хмара.
А Жук буцім не про ёго йшла річ, пив собі чай та оплітав ситницю и редьку з маслом.
– «Іж, іж!» шутковав Джур; «тобі редька користна, вона чистить кров.»
«От дякую тобі, що сказав: а то-б я й не знав,» одповів Жук, плямкаючи ротом и намазуючи новий кусок ситниці.
– «Сироватка ще користнійша на кров,» вставив своє слово пан Хмара, а далі спитав Жука: «давно навернулись на наші хутори?»
«Учора. Ви, здається, не давно живете в нашім сусідстві?»
– «Ні! я жив у Конотопі на пенсиі, а зимою одружився з вашою сусідкою Варварою Павловною Семенютою.»
«Чув, чув… та не доводилось мені бачить вашу супругу.»
– «Найблизша ваша сусідка… наш хутір Кринки; межа з межою з вашими землями.»
«Хутір знаю,» говорив Жук, «та не був у ёму ніколи.»
– «Такий то ви добрий сусід,» усміхнувшись сказав Хмара. «Правда: ви не жили тут, більш у городі, а навернетесь на каникули, так хиба тогді до сусідів… От-тепер як обживетесь у нас, так вже прошу завитать и в нашу хату.»
Жук кивнув головою.
Чи хочете читателі познакомиться з титулярним совітником Хмарою? Подумайте, що перед вами стоіть чоловік літ 50, високий, товстий, голова вистрижена; борода довга, густа, трохи сивовата; лице товсте, обдуте, наче заспане; очи невеличкі, и сидять у лобі так глибоко, що наче вони завжді трохи заплющені; брови широкі, навислі. Ходить Хмара тихо, поважно; говорить з тиха, рівно, не підводячи у гору голосу, не спускаючи ёго й дуже низько; трохи в ніс, але мягко-мягко. Завжді одягається у темно-коричневі штани, чорну жилетку без вирізу и чорний кафтанець якогось конотопского покрою: не то сюртук, не то жакетка. – От вам и увесь Хмара. Він пристав у прийми до сироти Семенюти.
Жучиха хоч и була раз чи двічи у Хмар, але тілько ради звичайности; у душі вона не любила ні Семенютівну, ні її приймака. – «У Семенютівни довгий язик,» говорить було Жучиха; «а про Хмару я памятую, як він служив окружним начальником. Мій покійний Иван не знався з ним, не любив ёго за хабарі… Чула й тепер, що Хмара заздрий чоловік.» Так говорила Жучиха. – Але пора вернуться нам на ґанки, де пють чай. Ще Жук не вспів напиться чаю, як Олена Василівна вернулась з хозяйства. Поздоровившись з гостями и дітьми,
