Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
– «Ви не ремствуйте на мене, Иване Радіонович,» сказала Жучиха, «я вашого не хочу; нехай нас люде розведуть.»
– «Гм… нехай розводять… Я думав, що такій людині, як ви, соромно буде позиваться; лучше, думаю, по сусідски переговорить…»
– «Який ж тут сором позиваться за своє! то й чого нам лізти в суд: людей спитаймо, от и у се!»
– «По моёму: нам краще б помириться.»
«Як же мириться, коли ми й не сварились… Підождім,» сказав Жук, «покіль приіде межова коміссия, тогді зберемо третчиків, нехай вони розсудять.»
– «Гм! дощ за шию не йде,» озвався нехотя Хмара; «підождемо. – Одначе я у вас загомонівся, пора й до двора… Прощайте!»
Хмара поіхав до дому, а Жучиха з Семеном пішли на плянтациі подивиться, як пасинкують тютюн.
Тим часом у саду між Джуром и панночками велась инча бесіда. Джур завів річ про еманципацию женщин. Соня з увагою слухала ёго и горяче спорилась, коли в чім погляд її не сходився з поглядом Джура. Рися не довго слухала ту бесіду: молодій дитині літа більш тягли її до квіток, ніж до вченоі бесіди. Рися нарвала пучок квіток, піднесла ёго під самий ніс Джурові и спитала: «гарно пахнуть?»
– «Дуже гарно!»
– «Нате ж вам іх та нюхайте,» и перекрутившись на одній ніжці, Риси хотіла знов побігти, але очи її стрілись з строгим поглядом Німкені; вона зупинилась.
– «Сядьте з нами,» сказав Джур.
– «Не хочу, я не люблю сидіть, ходім лучше по саду; ходім!» дзвонила своім срібним голосом Рися.
– «И, чого б я ходила та пеклась на сонці!» сказала Німкеня.
– «Ви сидіть собі в холодочку, а ми походимо,» сказав Джур и піднявся з лавки.
Німкиня пішла назирцем за ними. Не то щоб вона стерегла панночок, але ій здавалось чудним, щоб молоді дівчата гуляли без неі з чужим паробком, котрого учора тілько побачили в-перше.
– «Отсе ми идемо наче в процессиі,» сказала Рися и підбігши до орелі скочила на неі и стала гойдаться.
– «Бачте, яка у нас на хуторі простота,» заговорила підійшовши до орелі Німкиня и подивилась на Джура. «Городянка б так не зробила,» додала вона, вказуючи на Рисю.
– «Тепер и по городах починається простота,» одповів Джур.
– «Наша Рися, здається, и для села вже дуже проста; правда, молода; хоч ій и 16-е літо, але душа у неі наче у десятилітнёі дівчини.»
– «Воно й краще так… зостаріться ще поспіє,» сказав Джур и глянув на Рисю. У білому кисейному платті, з довгою косою, з заквітчаною головою гойдалась вона на орелі и справді походила на щось таке дитинне, чисте, невинне. Здавалось, що в тих дугах, котрі вона проводила орелею, витала у повітрі сама невинність, сама небесна чистота, та душа ангела, котру люблять малёвать поети и художники…
– «Ох! молодість, молодість!» сказала зітхнувши Німкиня: «не знаєш ти ні журби ні клопоту; не вважаєш ти на те, що завтра буде; живеш ти тим, що маєш сегодні…»
А Джур все не звертав очей з Рисі.
– «Чи ти ще довго будеш гойдаться, Рисю?» спитала Соня.
– «Покіль захочу, – а що?»
– «Ми пійдемо.»
– «Идіть, мені байдуже, я й сама до дому втраплю, не заблуджу,» и з уст її посипався звінкий голосний регіт. Так не регочуть ні городянки, ні вишколені «приличіями» діти аристократів.
Втомилась Рися и злізла з орелі. Усі пішли по саду. Джур замислився.
– «Ви за кордон поідете?» спитала Соня.
– «Хотів би, та не знаю, чи буде з чим, грошей треба.»
– «В які землі поідете?»
– «Мабуть в Німечину: до Відня, Праги, Липска, може заверну до Цюриха.»
– «Вернувшись катедру візьмете?»
– «Ні.»
– «Чому?»
– «У профессора увесь час йде на теорию, на лекциі. Теория сама по собі усюди нічого не стоіть, а в медицині більш усего потрібна, як для науки так для житя, практика. Правда, в університеті єсть клініка, але в клініці нашій небагато напрактикуєш.»
– «Хиба профессорові вже не можна приватно практикувати?»
– «Можна, и практикують, та не слід. Удариться профессор в практику – и так полюбить гроші, що у ёго не буде вже й часу йти за наукою. Поведе він своі лекциі, спустивши рукава, аби-як; як торік, и позаторік, так и сёгодні и завтра. Коли ж я вольний лікар – мене ніщо й ніхто ні до чого не приневолює; лічу по охоті; пильную за наукою; нові теориі вводжу в практику; з практики обновляю теорию и таким побитом и в науку и в житє вкладаю більш користи ніж – профессор.»
Соні здалось, що в речи Джура оддається якась фальшива нота: але вона не зъуміла знайти тієі ноти, и щоб самій не сфальшовать – замовкла.
– «Ой як жарко! дивіться: так піт и ллє… От би тепер викупаться,» сказала Рися.
– «Господь з вами!» скрикнув Джур. «Хиба вам жить остило!»
– «А що?»
– «А те, що скупавшись тепер, як раз придбаєте горячку, або ревматизм.»
– «Ви лікар – так вилічите.»
– «Не завжді и лікар поможе… По моёму – нуте, краще до хати.»
– «Заспівай, Соню!» сказала Рися, прийшовши в хату.
– «Співай ти, я не хочу.»
Джур принявся просить Рисю заспівать. Рися сіла до рояли, ударила по клавишам и заспівала: «в кінці греблі – шумлять верби, що я насадила.»
Джур подяковав ій и спитав; чи не співає вона великоруских пісень?
– «Співаю,» одповіла Рися «та тепер вже ніяких не хочу; жарко, попросіть Соню.»
Соня порилась у нотах и заспівала «Ах! морозъ морозецъ! молодецъ ты русскій.»
– «Тепер ваша черга!» пристала Рися до Джура: «співайте.»
Джур одмагавса, а далі спитав:
– «Якоі ж вам?»
– «Якоі знаєте… А то, ні!.. тривайте: я співала украінску, Соня великоруску, а ви циганску…»
Усі зареготали, а Німкиня трохи почервоніла.
– «Хиба я циган?» спитав сміючись Джур.
– «Так що, що не циган! аж и Соня не великороссиянка, а співала великоруску пісню.»
Джур заспівав дуже добре Мицкевичевого «Воєводу.»
Прийшов час обідати. За обідом Рися усе жартовала, усіх смішила.
Пообідавши Жучиха пішла спочить, а Семен, узявши під руку Соню и вийшовши в сад, спитав у неі:
«Як тобі сподобався Джур?»
Соня здвигнула плечима, глянула на Семена и сказала:
– «Ніяк… здається, чоловік розумний.»
«Тай годі?»
– «А то ще чого тобі треба?»
«Я хотів би, щоб ти до ёго придивилась добре; ти умієш розгадувать людей.»
– «Куди тобі!.. На що се тобі?»
«Треба!»
– «Та на що? скажи!»
«Моє діло…»
Соня ще пильнійш глянула на Семена и спитала: «чи не сватать думаєш?» А в серці у неі ніби щось кольнуло: вона визволила свою руку з
