Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський

– «Мені здається,» промовила тихо Рися, «рано ще мені заміж.»

Джур зітхнув.

– «И я так мислю,» сказала Жучиха.

– «Одначе-ж скажіть,» допитувався Джур, «чи підете за мене, чи ні?»

– «Піду, та не тепер… підождемо трохи… підождемо, покіль мине мені 18 літ.»

Джур став ходить мовчки по хаті.

– «А ви за сей час не розлюбите мене? не сподобаєте другого?» спитав Рисю Джур.

– «Ні! ні! я зарікаюсь за себе, Антоне Миколаєвич! покіль жива я, однаково любити му вас… от вам Бог и моя мати нехай будуть свідками мого слова, що серце моє не привернеться ніколи ні до кого, кроме вас.»

Страсть знов забунтовалась у серці Джура: він забув, що тут сидить Жучиха, й обнявши Рисю, став її ціловать…

– «Рисю,» говорив він – «для мене ти дорожша усего на світі, святійш Бога, яснійш сонця!.. коли я розлюблю тебе, коли я!.. нехай мене…»

– «Годі! годі!» перебила ёго Жучиха, «так клястись гріх великий, на все воля божа. Ви лучше скажіть нам: куди ви од нас поідете, и коли навернетесь до нас?»

– «Поіду од вас прямо в Н., відтіль може за кордон… але запевно нічого не знаю… одно добре знаю, що на весні буду у вас; а до того часу прошу вас, не забороніть мені писати до вас… сподіваюсь, що не забороните и Рисі одповідать мені?»

– «Чом же! пишіть до нас, ми з великою подякою одповідати мемо вам. Одначе, моі голубята, час и спать.»

Не спалось тієі ночи ні Рисі, ні Джуру, ні Олені Василівні!.. Олена Василівна, попрощавшись з Рисею и з Джуром, засвітила перед образом Пречистоі лампадку, впала на вколішки, и довго-довго молилась без слів, молилась серцем, душою… молилась тією молитвою, якою моляться ніжні матери, вимолюючи у Бога щастя своім дітям…

А Рися прийшовши у свою спальню, виложила перед Сонею, як кажуть, усю свою душу, и усе говорила з нею про Джура, аж поки не стало займаться на світ.

Джур, перекинувшись де-чим з Семеном, ліг спать; але навіть до самого світу и очей не зводив. Образ Рисі так и стояв перед ним! Джур кілька раз вставав, світив свічку, запалював папироса, курив, знов гасив свічку и знов лягав спать и знов не йшов до ёго сон, а тілько наче з-за стіни випливала, мов лебедь по воді, Рися и плила, плила… а він все дивився на неі… все любовався нею…

Другого дня після сніданя Джур поіхав з Жуківки. Семен провів ёго до першоі стациі.

– «Не забувай же мене!» говорив Джур прощаючись з Жуком.

Пиши до нас!» говорив Жук.

Товариші обнялись, поціловались и розъіхались.

VII

Розлука з чоловіком, котрого кохаєш, нагонить завсігди и журбу и тугу; але не в кожнім зрості ся туга, ся журба виказують одинакий вплив. В молоді и в зрілі літа не однаково чувствує серце и любов и ненависть, и печаль и радість. Розлука Рисі з Джуром нагнала на Рисю велику журбу, велику тугу: але-ж Рися в-перше любила, в-перше и журилась! в-перше боліло її дівоче серце; в-перше рвалось воно з грудей – туди, за ним!.. в-перше до неі впав на душу камінь печали! Рися страшенно страждала, щиро мучилась; але-ж муки ті були першими муками в її житьі… А перші муки не довговічні! – Тим то трохи-по-троху муки Рисі становились менш и менш: журба спадала, смуток минав; молоде серце втихомирювалось и привикало ждать. Трохи-по-троху минали для Рисі безсонні ночи, душа заспокоювалась и зоставалось в серці тихе, спокійне коханє напоєне и приспане надією. А надія – надія велика сила! кого вона не заспокоіть, кого не приспить, наче ніжна мати, пригорнувши до лона свою немовлющу дитину! Лишимо-ж ми до якого часу Рисю з її надією, покіль не зустрінемось з нею в другій частині нашоі хроніки, и вернімось до других наших знаёмих, – жильців благодатноі Жуківки!..

Незабавом після виізду Джура з Жуківки, Семен поіхав у Смутний-Кут до Віренка. Хутор Віренка справді був якийсь смутний. Через невеличкий ставок лежала гребля обсаджена вербами. На однім кінци греблі стояла хата на дві половині; на одшибі комора, далі конюшня плетена з ліщини, за конюшнею йшли хліви, повітка, за ними клуня; за клунею на горбі віковічня дубина; були дуби обіймищів в-двоє або и в-троє. В-праворуч тяглись тютюнники, а за ними садок з омшеником; в-ліворуч манячила довга біла камяниця, біля котроі стояли височенні зелізні димарі: хоча й гордо, але смутно дивились вони округ себе на ті поруби лісів, котрі сплюндровали люде и дим з котрих перепустили у ті димарі, замисливши варить сахар, и виваривши замісто сахару – банкроцтво господарів Смутного-Куту!.. Отся камяниця – був сахарний завод, збудований попередним господарем Смутного-Кута Ломачкою літ за пять до знесеня крепацтва. Ломачка був чоловік на всі руки!.. до чого хоч, привернеш ёго! Явився якийсь до ёго Німець з Прусів и підбив будовать завод. Збудували, насіяли буряків, стали робить сахар. Покіль були крепаки, покіль був даремний труд, не купована сила – завод йшов; але як знесли крепацтво та прийшлось наймать робітників – завод сів!.. Повести хазяйство вольною силою Ломачка не вмів, не вмів прирівняться до нового строю, хотів жить, як жив за крепацтва; а грошей нема! Став Ломачка позичать. Позичав, позичав: прийшлось оддавать – нічим!.. допозичався до того, що Смутний Кут продали публічно з під молотка! Віренко перекупив ёго вже з других рук. – Так отсей то завод з своіми димарями був наче монумент того безголовя, з яким наші пани вели своі хозяйства… се був печальний монумент печального кріпацкого часу. На другім кінци греблі над самою дорогою стояв новенький чепурненький, покритий соломою домик з помалёваними віконицями: двір біля домика був великий, чистий; під вікнами був цвітник. От – и уся оселя Смутного Кута! О-круг ёго шумів ліс и ліс. Найблизше селище від Кута було за три верстви. Проіздноі дороги через Кут не лежало; ніщо й ніхто, кроме Кутян, не ворушив тут спокою! Тихо було наче в монастирі и хутор Віренка походив більш на скит ченців, ніж на оселю освічених мирян!.. Коли б мені довелось тікать од людей, щоб спасать душу, я б утік у Смутний Кут! тут би я оглядав природу, слухав, як на весні щебечуть соловїї, трещать иволги и кують зазулі!.. слухав би, як шумить гай, як в осени