Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
– «Як же! поіду! хоч мене тут й не знають, але поіду… Підсогласив вже й двох сусідів – може знаєте Булгаренка й Иваненка: обидва молоді люде, чесні й освічені.»
«Поіду и я.»
– «Ідьте! усякий чоловік, котрий бажає добра народови и має право голоса, повинен пробиваться в земство. – Конечно на перший раз мала надія на те, щоб нам удалось вигнать з земства отих злодїїв и бюрократів, що там позасідали, але будемо бороться, добре й одного свого чоловіка введемо… От, на приклад —???… як ви про се думаєте?»
«Зовсім згоджуюсь з вами… Я рад би душею йти гласним, та певно не виберуть.»
– «Треба пробовать! Годі нам тілько пісні співать та одним Шевченком пробавляться; час взяться и за діло – час вступить на реальний ґрунт!»
«Так се-б то виходить и пісню и поезию по боку… годі! не треба… долой Шевченко!.. finita поезия!» закидав Жук, жевріючи.
– «Ні, не finita! без пісні, без поезиі, без искуства жить не можна; але однією піснею, однією поезиєю нічого не вдієш! Пісня заохочує людей до роботи, пісня и поезия підіймають духа, енерґію, патріотизм, підіймають духовне житє. Пісня, поезия, як и музика, мали великий вплив й велику заслугу в исторїї народного розвою… Але можна співать, можна грать, та не завжді; треба спершу діло робить, думать про хліб, а наівшись вже й про пісню… Самі ви добре знаєте, що чоловік голодний и холодний не співати ме.»
«Правда ваша, але ж и сухий реалізм – мусить довести чоловіка тілько до еґоізму.»
– «Може й так, та на щож брать край! хиба реалізм не може зжитись разом з поезиєю? хиба він шкодить ій? реалізм – оден реалізм без поезиі – зсушить чоловіка, и нема такого завзятого реаліста або матеріяліста в світі, котрий би ніколи не вдарився до поезиі! нехай він як хоче становиться на диби супротив поезиі, супротив искуства, але колись таки и в ёму пробється, прорветься така хвилина, в котру він забуде «матерію» и з любовю послухає и пісню и музику и подивиться на Рафаелёву Мадону… Поезия повинна доливать реалізм, так як дух доливає матерію!»
Жук замислився, а Віренко бігав по хаті мов молодий паробок: очи ёго світились, лице почервоніло, видно було, що в ёму прокинувся той жар молодости, котрий водив ёго на мочари для прохолоди; та ба – не прохолодив! искра того жару тліла; тілько не завжді вже горіла поломям молодости.
– «Гляньмо хоч на Анґлію,» заговорив знов Віренко. «Чи вже ж в Анґлїї або в Північних Державах Америки люде менше нашого прихильні до реальних боків житя? чи менше нашого там громада кохається в економічних питанях? а чи занехали-ж там пісню, поезию, музику й загалом искуство?! Я мовчу вже про те, що Анґлія – народ глибоко матеріяльний, не оддасть свого Шекспіра, свого Байрона ні за яке королівство; але зверну тілько нашу увагу на те, що в Анґлїї все віддають повагу не тілько таким великим поетам, як Байрон, а навіть и далеко-далеко меншим!.. Так-то, Семене Йвановичу! моя думка така, що тілько духовні сліпці, котрі бажають и силкуються видавати себе за передовиків, проповідують хрестові походи против поезиі и благовістять, що поезия – брехня, що вона затуманює, що наша интеліґентна громада одвертається од поезиі через те, що поезия її не вдоволяє, бо ми, бачте, доросли вже до того, що нас интересують инчі серьёзні справи й питаня!.. Еге!.. Така проповідь мусить виходити з уст або людей темних, мало освічених, або від людей, котрим забажалось блиснуть «новим» слівцем!.. Одначе: дарма!.. перемелеться, мука буде!.. й такі речи супротив поезиі мають и деяку користь!.. поезиі вони не вбють, а поможуть вияснити ту истину: що поезия и искуство не шкодять реалізмови в загалі, а особливо в розвою економічного добробиту; тілько, як я й сказав вже вам, треба спершу діло робить, хліб пахать, працювать, а за працею, або по праці – и пісню співать и впиваться поезиею, музикою, искуством…»
«Все таки виходить,» промовив Жук, «що на перше місце виступає реальне житє?»
– «Инак и не можна! инак и не повинно бути; а як тілько стане на впаки, то й буде те, що ми співати мемо, а під пісню интеліґенциі народ наш будуть убожіть, обдирать и одбирать и жиди и «пани» и бюрократи! бо нікому буде заступиться за ёго, оборонить ёго: нам не буде часу, ми вдамося в пісню!..»
«Погано й без пісні… в пісні душа одпочиває!» сказав Жук.
– «Запевно так! – але спочивать добре втомившись; а коли чоловік спочиває од байбацтва, од ліни, од жиру, так він доспочивається до того, що й на віки засне духовно!.. Так, так Семен Иванович! – годі помагать народові «піснею»; будемо запомогать ёму ділом!.. для сёго й повинні ми прибираться в усі ті кутки, де тілько можна реалізовати нашу любов до народа, нашу охоту й бажанє запомогти ёму.»
«Против сего я нічого й не кажу… моі думки ві всім згоджуються з вашими.»
– «Коли так, то й силкуйтесь пролізти у гласних!»
«А ви?»
– «Коли виберуть – и я не одмовлю. Тілько на се й сподіваться не можно… ви догадаєтесь, через що…»
Дождались виборів.
Виборча саля у повітовім місті трохи що вмістила у себе усіх виборців: тіснота й духота були страшенні. За столом предсідателя сидів високий сивоволосий товстий пан Дмитро Павлович Балабан. Прочитавши имена виборців и вибравши чоловік пять гласних стали оддихать. Балабан, узрівши Хмару, підойшов до ёго, взяв під руку й став ходить з ним по салі, котра на час оддиху троха попросторнійшала; бо половина виборців повернула у другу хату «заморить червяка». Пройшовши кілька раз повз Жука, Хмара підвів до ёго Балабана й промовив:
– «Семен Иванович! наш предсідатель бажає зазнаёмиться з вами.»
Жук встав, вклонився й простяг руку до товстоі й пухкоі руки Балабана.
– «Давно вже чую про вас,» сказав Балабан Жуку, «давно бажаю зазнаёмиться з вами, та жалко, що ви й досі не завернули до мене, старого.»
«Вибачте мені! я недавно осівся в своім хуторі, та й часу ще вільного не було… то се, то те.»
– «Знаю, знаю,» перебив ёго Балабан, «ви чоловік невсипущий; чи давно живете в хуторі, а вже й кассу завели… що значить молода енерґія!»
Жуку не сподобалась річ Балабана; він зрозумів, куди стриже Балабан, й промовив:
«Не завів ще, а коли заздрісні люде не перешкодять, так заведу.»
– «А! и ви тут!» озвався Балабан до Булгаренка, котрий
