Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський

– «Тут!» одповів Булгаренко; «не приходиться одставать од людей: куди люде, туди й ми.»

– «Що ж! може в гласні?» спитав Балабан.

– «Коли виберуть, не одмовлю.»

– «От за се спаси-Біг!» дяковав поважним голосом Балабан и повернувшись до Жука, спитав: «А ви будете баллотоватись?»

«Буду! запевне візьму чорних, але буду…»

– «О ні! чого чорних! нам треба молодих, енерґічних людей! ми вже підтоптались! нам пора спочить, нехай ище молодіж потрудиться,» говорив тоном проповіди Балабан.

Почали знов вибирать. Дойшла черга до Булгаренка… посчитали шарі – «вийшов!» гукнув Балабан… Віренко, Жук й Иваненко стисли руку Булгаренку, Хмара й собі поздоровив ёго.

– «Вибирається в гласні – Віренко,» гукнув Балабан. Кинули шарі, посчитали: «не вийшов!» – почувся голос Балабана. – «И зате спаси-Біг!» промовив Віренко; «тепер я знаю, що за мене єсть хоть 12 голосів, колись буде більш.»

Жуку випало ще менше голосів, ніж Віренку. – «Се, панове,» озвався Балабан, «мусить бути помилка! треба в-друге кинуть шарі.» Кинули в-друге – ще гірше! в перший раз за Жука було 8 голосів, а в-друге тілько 5…

Стали вибирать Хмару: «вийшов!» гукнув Балабан. За Хмару було більш ніж 2/3 виборчих голосів.

«Погано діло йде!» шепнув Жук Віренкови.

– «Не гарно, але трівайте, що дальше буде,» одповів Віренко.

Вибрали ще одного Жукового сусіда – козака з Куликів и священника з Жуківки.

«Хоч за се спаси-Біг!» промовив Жук.

Стали вибирать управу. Предсідателем вибрали Балабана, а в члени одного волосного писаря та нашого знаёмого Хмару.

Жук не всидів на місци; схопився, плюнув й голосно промовив, наче-б то до Віренка; «Теребите путь и мостіть мости!.. спершу крали, а тепер грабовати муть… Погибне мабуть моя касса!»

– «На двоє баба ворожила,» одповів Віренко. «На завсе ж стояти муть хмари, колись розійдуться… и в наше віконце загляне сонце…»

IX

Натура Семена Жука була не з тих мізерних натур, котрі, взносячись духом дуже високо від удачі, ще низше падають від першоі неудачі. Такі натури один мій знаёмий зове голодухими. Сі натури не звертають уваги на те, що доля однаково строга и до молодого й до старого, однаково стягує кожного, мов супонить; однаково важкою й грубою рукою веде по дорозі житя и молодця и діда; тілько що ми самі неоднаково примічаємо ту одинакову строгість людскоі долі. Замолоду, коли чоловіка интересує трохи що не всяка нікчемниця, коли чоловік, шукаючи истини й добра, щиро обманює сам себе, тогді молода енерґія проганяє од нас деякий мрачний погляд и ми не силкуємось придивляться и зрозуміть одинаковість долиноі строгости и мізкуємо, що доля одного гнітить, давить, душить; другого цілує, милує й гладить по голові. Через те пропадає у нас и енерґія и сміливість бороться з долею: бороться до остатку, як бореться з вітром могучий дуб, покіль або вітер не стомиться й затихне, або виверне з корінєм дуба…

Жука не образило навіть те, що він не попав в гласниі: ёго брала досада тілько на те, що в управу вибрали Хмару.

«Будемо ждать ще три роки,» сказав Жук и знов вдався до свого звичайного житя. А житє у ёго йшло рівно. Цілий день він вештався по хазяйству, до всёго придивлявся. Довгими осінними и зимовими вечерами він читав або розмовляв з сестрами, особливо любив він вести розмову з Сонею. Прочитає Семен, або Соня яку-будь нову книжку (а в книжках недостачі у іх не було) – и йдє один до другого, щоб швидчє поділиться вичитаною новиною, порадиться, разом посудить, помислить, поспорить. День за день Соня становилась більш и більш потрібною для розмови, для поради Семену, и сама Соня так привикла до бесід з Семеном, що того дня, у який гості або що инче перебивали ій бесіду з Семеном, вона чувствовала, що наче не допила або не доіла, наче чогось ій не стає такого, без чого вона невдовольнена.

Воєнні гості ходили до Жучихи спершу дуже часто, трохи не що дня. Соні и Семенови се так не вподобалось, що вони просили матір приймать гостей раз тілько в тиждень, в неділю.

– «Се якось не яково буде,» говорила стара. «Як же таки так: прийдуть люде, а ми іх не приймемо, – скажемо: «тепер не до вас, приходіть в неділю!» Не можна, діти, так! люде сміяти муться з нас.»

Соня и Семен стали спершу уговорювать матір, що тут не буде ні якоі обиди ні для кого, що так водиться всюди у тих, котрі не люблять дзвонить язиками та пересипать з пустого в порожне; далі бачучи, що Жучиха не пристає на іх річ, перестали вговорювать и стали на тому, що вони не будуть завжді виходити до воєнних гостей, а сидіти муть собі у осібній хаті. Але й се старій не сподобалось, и хоч вона й не суперечила дітям, одначе покрутила головою.

Частійше всіх заходив до Жучихи Оскерко и все лестився до Соні. Соня в душі не поважала и не долюбляла Оскерка, одначеж все показувала вид, що приязно витає ёго, и віжливо, хоча и холодно, розмовляла з ним. Оскерко не запримічав, або може и не хотів запримічати Соніноі холодности и більш и більш лестився до неі. Семенови з першого ж дня не сподобався Оскерко, як чим довш, тим більш він не долюблював сёго – як він говорив – «ґутаперчевого Литвина.»

Одноі неділі зібрались у Жучихи усі воєнні и Віренко з дружиною. Соня сіла грать на рояли якусь сонату Бетговена, а Оскерко присівся до неі перевертать ноти. Игра виходила якась мягка, задушевна; звуки так якось попадали в саме серце й збирались там, щоб потім вибухнуть цілою течією чувства. Семен спершу стояв и слухав музику, потім сів собі в куточку, пооддаль усіх, підперся рукою, встромив очи на Соню и так замислився, наче втопився в хвилях тих високих звуків, котрі вилітали з-під пучок Соні. Соната кінчалась бурним, гучним fortissime. В останній раз пучки вдарили по клавішам, Семен скочив з свого місця, підбіг до Соні, обняв її за шию и, поціловавши кріпко в чоло, промовив: «3 душі тобі дякую.»

Оскерко й собі протяг руку до Соніноі руки в ознаку своєі подяки. Семенови здалось, що Оскерко стиснув руку Соні. Він глянув на Оскерка и знов мов кров ударила ёму в голову: він швидче пішов у другу хату. Не то ненависть, не то ревність почувствовав Жук в серци и увесь останній час вечера ходив якийсь сумний и дивився на Оскерка, наче