Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
– «Хиба у тебе єсть про се сумлінє? хиба ти сам сего не знаєш…»
«Не знаю!.. не знаю!.. моє щастє залежить од тебе… од однієі тебе…»
– «Він не здужає,» подумала про себе Соня. «Господи! треба-б ёго повезти в Киів» – и пильно дивилась на ёго.
«Сеню! ти, здається мені… не зовсім безпечний…»
«Думаєш: я не здужаю… що?.. ні! ні! я здоров, здоров так, як давно вже не бував… та ну бо, Соню! голубко! говори швидче: чи бажаєш мого щастя… чи хочеш стать на віки моєю… моєю дружиною?..»
Соня одступила назад, визволила своі руки з рук Жука и мимо волі осінила ёго хрестом, говорячи: «Сеню! що се ти верзеш? подумай!.. та ти справді не здужаєш… ходім в дім, та ляж, спочинь… Що се ти – ти, наче, не при собі!..»
«При собі!.. зовсім при собі!.. не дивуйся, Соню, моій речи, не хрести мене, не думай, що я з глузду з сунувся, що в мене в голові туман… я здоров! не жахайся моєі речи… я справді питаю тебе: чи хочеш стать у парі зо мною?..»
– «Сестрі з братом?.. ти…»
«Цить, цить!.. ти мені не сестра, я тобі не брат…»
У Соні ринули слёзи: остання річ Семена завірила її, що він отуманів, збожевольнів, ій стало ёго жаль…
«Чого ти плачеш, Соню?» допитувався Жук. – «Ти не віриш мені? думаєш, що я брешу, що верзу нісенітницю?.. Ну, ходім до матусі!.. ходім, нехай вона тебе завірить, нехай вона тобі скаже, що ти мені не сестра.» И взявши Соню за руки, Жук бігом повів її в дім. Соня не суперечила: ій и самій хотілось швидче добраться в дім, позвать неню, росказать ій, що Семен небезпечно занедужав, уложить ёго швидче в постіль и послать за лікарем.
Жучиха сиділа в салі. Жук підбіг до неі з Сонею и сказав:
– «Матусю! серденько! завірте Соню, що вона мені не сестра… я ій говорив, та вона не вірить…»
А Соня мокрими від сліз очами глянула ніжно-жалібним поглядом и тихенько проговорила:
– «Мамо! треба швидче послать за лікарем.»
«Бачте, бачте!» скрикнув Жук, почувши слова Соні; «чуєте, мамо, що вона каже? вона думає, що я з ума зійшов!»
– «На що за лікарем?» спитала спокійно Жучиха. «Сеня тобі правду говорить.»
Соня здвигнулись, подалась трохи назад и тихо промовила:
– «Правду?.. так значить, ви мені не мати?»
– «Ні, Сонечко, ні!»
– «Хто ж моя мати?»
– «Не знаю, моє серденько!»
– «Так я безрідна? так у мене й матери нема?… ніхто її й не знає!.. Де ж ви мене взяли?.. а батько мій хто?»
– «И про те не знаю!..» одповіла Жучиха.
Соня спустилась на столець… ноги її и вся вона тремтіла… холодний піт виступив на чолі. Зложивши хрестом на грудях руки, бліда як крейда сиділа Соня и говорила:
– «Так я безрідна!.. ні батька, ні неньки!»
Жучиха и Семен принялись заспокоювать Соню. Соня мовчала… тілько краплі холодного поту виступали більш и більш. Жучиха одвела її в спальню, вложила в постіль, вкрила теплим одіялом и сіла біля ліжка; а Семен, стоячи з боку, дивився и мовчав… Лице ёго якось витяглось, очи запали, на чолі понапинались жили… Багацько він пережив того дня!.. ёму здалось вже, що щастє, надія, мелькнувши наче блискавка, знов покинули ёго, осудивши терпіть ще гірші муки.
Помовчавши, Жук тихим голосом промовив до матери:
«Мамо! послать би за лікарем?»
– «Пошли, синку, швидче!»
Жук на цинках вийшов з хати.
Два гонці побігли за лікарями!
А Соня, закривши очи, лежала наче мертва. Рися и Frl. Ганна, не знавши нічого, тілько дивовались: ім здавалось, що тут сподіялось щось чудне, але що именно – вони не могли зрозуміть.
Минуло годин зо дві, в котрі Жучиха не одходила від Соніноі постелі. Далі вона тихенько встала, нагнулась до лиця Соні, и стала прислухаться, чи дише вона, чи ні. – «Пресвята Богородице! спаси її!» промовила Жучиха. Очами повними сліз подивилась вона на образ Пречистоі, перехрестила тричи Соню и подумала: «заснула!»
Нищечком, тихенько вийшла Жучиха з Соніноі спальні, а слідом за нею ввійшла туди Frl. Ганна.
XI
Пізно вже в вечері привезли лікаря. Соня не спала, вона лежала без памяти, важко дихала; очи блищали, лице горіло… од неі так и палило.
Сівши біля недужоі, лікар узяв пульса, посчитав, виняв з кишені трубочку и вставив під руку у самого плеча Соні… Живе срібло піднялось у трубочці до 40°. Лікар зробив серьёзну міну в лиці…
– «Горячка!» сказав він, написав рецепт и велів іхать за лікарствами, а сам принявся запомагать тим, що можно було достать дома…
Перед світом привезли й другого лікаря. И сей став проводить те-ж, що й перший: считать пульс, мірять температуру, слухать груди…
– «По моёму не горячка, а тілько нервовий припадок,» – сказав новий лікар. «Небезпечного нічого нема!»
У Жучихи й Семена наче гора звалилась з душі.
Одначе перший лікар не згожався и стояв на своім, виводячи горячку з того, що Соня нікого не пізнавала и говорила нісенітницю.
В кінци обидва лікарі згодились на тім, що Соня дуже слаба, що ій треба спокій, що треба положиться на молоду силу природи и тілько помагать природі, та підкріплять сили недужоі….
Великий смуток склався в домі и в дворі Жучихи через недуг Соні. Стара Жучиха ледве-ледве передвигала ноги. Вона разом мучилась и за Соню и за Семена: більш усіх в недузі Соні вона виноватила себе одну: «я-то, я, стара, та дурна; усе лихо заподіяла!.. Щоб було мені спершу приготовить Соню, а потім ій сказать, що вона не дочка мені… так ні-ж! не зъуміла й сего – покарав мене Бог за гріхи!»
Про горе Семена и говорить нічого: він ходив, як кажуть, між житєм и смертю. «Не жити ме вона – и мене положать в одну могилу з нею,» думав він.
А пан-отець що-дня служив молебні о виздоровленьі болящоі Софїї.
Лікарі не виіздили з Жуківки…
Вісім днів Соня нікого не пізнавала и твердила чудні речи: «Безрідна!.. підкидачка» – говорила вона… Сі слова розуміла тілько Жучиха та Семен.
Девятого дня Соні полегшало. Вона пізнала Жучиху и Семена и Рисю. Побачивши двох незнаємих мущин, Соня виразила на лици дивовижу.
– «Се лікарі,» сказала ій Жучиха.
– «А давно я не здужаю?» спитала Соня.
Один з лікарів приложив пучку до своіх губ и дав Жучисі ознаку, що не треба говорить з недужою.
Днів через
