Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
– «Так!.. так!..» думала вона, сидячи на самоті у своій хаті; «тепер мені ясно, чого він нудиться, чого він сумує… Так!.. він любить Соню… и вона ёго любить… Та від кого-ж вони дізнались, що вони не рідні між себе?.. Хиба Иван як чи не пронюхав? та де!.. від кого він би се взнав?! Одначе чи сяк, чи так… на все воля божа!.. Щож, коли вони закохались, Бог ім на поміч! нехай одружаться!..»
И рішила Жучиха не довго одкладувать, а на другий-ж день прямо переговорить з сином.
– «А знаєш що, Сеню!» сказала вона ёму, позвавши до себе у хату. – «Хоч ти й не говориш мені правди, не признаєшся, але я сама добре бачу, що ти нудишся и сумуєш, и знаю від чого.»
Жук з дивовижею глянув на матір.
– «Знаю, знаю! усе знаю!..» вела вона дальш. «И знаю, чим можна вигоіть тебе… тобі треба одружиться… ти закоханий… А що, чи вгадала?..»
«Ні, мамо! не вгадали, я не закоханий.»
– «Ще й не признаєшся!.. годі таіться!.. Одружись, синку.»
«Ні з ким, мамо!.. моя невіста ще на припечку кашу ість,» став шутковать Жук.
– «Ти не шуткуй, синку!.. я тобі не шуткома говорю, одружись!»
«Та що се ви, мамо! З ким же одружиться?.. кого брать?»
– «Бери ту, котру любиш.»
«Значить: ні кого й брать, бо я ні кого не люблю.»
– «Чи справді?.. не брешеш ти?» В голосі Жучихи Семен почув и докір и жаль и ніжну любов матери.
– «Хочеш, я скажу, кого ти любиш?» питала мати.
«Кажіть, коли знаєте…»
– «Ну, слухай – Соню…»
Жук затрусився и похилився на бік; мати піддержала ёго… він упав до неі на груди и заридав наче дитина…
«Мамо! матусю!.. я не винен в тім… я знаю, що… я таів свою любов… таів навіть від самого себе… що-ж мені діяти, коли у мене не стало сили, чи може я не зъумів задушить се чувство… вирвать з коренем з свого серця любов до – сестри… Матусю! не гнівайтесь на мене.»
– «Годі, годі синку! перестань, заспокойся! хтож тебе виноватить?.. ти ні в чім не винен… ну, полюбив, полюбив… щож – на все воля божа!.. Заспокойся! серце не камінь… ёму не вкажеш… сама знаю се добре…»
А Жук ридав и ридав…
– «Та спокойся бо, Сеню! серце моє!.. заспокойся!.. Господь з тобою! чого плакать, ти-ж нічого такого не заподіяв.»
«Нічого?!» одповів хлипаючи син; «ще нічого!.. Матусю! я закохався – в сестру…» и він не переставав ридать гістерично…
– «Ні, Сеню! ти – та заспокойся, та послухай, що я тобі скажу… Ну, закохався… щож! Соня – Соня тобі не сестра!..»
Жука мов хто обухом вчистив по голові!.. він – наче занімів, наче скаменів… ёму здалось, що він збожевольнів, що навіть слух ёго обманює, що у ёго галюцинация.
«Що ви сказали, мамо!»
– «А те-ж, що Соня…»
«Ну-те?..»
– «Не сестра тобі!..»
«Не сестра!!» скрикнув Жук. «Так вона не сестра!.. що се ви, мамо!.. се ви знущаєтесь з мене, чи що?»
– «Нехай мене Бог боронить, щоб я з свого сина знущалась… Ось слухай! заспокойся!.. я тобі все роскажу. Окреме мене ніхто сего не знає, що вона не сестра тобі, не дочка мені!.. хто її родителі – один Бог знає… її підкинено до нас.» И Жучиха розповіла синови усю подробицю.
Семен слухав її, впиваючись в кожне її слово; те, що він почув від нені, так здивовало ёго, що він сам собі не вірив; боявся, чи справді він слухає своіми ушами, чи справді він слухає свою рідну неню!.. Слухаючи розповідь матери про Соню, він инколи хватав себе за голову, за уши; наче хотів завіриться, чи єсть у ёго голова, чи єсть у ёго уши, чи не позакладало іх, чи добре, чи правдиво він чує ними!..
Не то що трудно, а навіть просто не можна не то-б вірно, а хоч подібно описать той внутрішній, душевний стан, котрий охватив Жука. Завірившись, що перед ним не манія, а рідна неня, що він слухав її правдиві речи, Жук наче переродився. Він почувствовав, що до ёго вернулась прежня веселість, прежня жвавість, він став зовсім не той, яким був за годину до того. Здається мені, що стан ёго духа походив на той стан, в якому буває чоловік засуджений на смерть, чоловік, котрий спускав вже свою голову під катову сокиру и котрого потім одпустили и ослобонили!.. Він так вже попращався з житєм, з людьми, що, визволившись з катових рук, мав справжнє право сказать, що він знов народився, став жить в-друге, встав з гроба!.. Так подібно и з Жуком було! він вже на віки прощався з Сонею: крівність, имя сестри – стояло перед ним такою безоднею, через котру ні в вік, ніяким побитом не можна, здавалось Жукови, перейти, щоб стать з Сонею у парі… сестра – на віки розділяла ёго од подружя!.. Жук вже на віки, хоронив свою любов, на віки осудив себе любить без жодноі надїї любить и мовчать, любить и нудиться, любить и мучиться – мучиться пекельними муками, страждать – страшним стражданєм!.. Аж ось – одно слово ёго матери: «вона не сестра!» воскресило, оживило ёго!.. недавні муки, нудьга, безнадійність, стражданє – усе отсе наче рукою зняло, наче нічого сего не бувало… И перед ним виросла в одну хвилю: люба коханка – замісто сестри. Розпука вилилась з душі и душа налилась до краю світлою надією! Серце гризли не нудьга, не муки, а нектар блаженства и любови – наповав ёго!.. Хиба-ж після сего Жуку не можна було сказать, що він воскрес, що він став жить в-друте?!
И Жук прожогом кинувся до Соні, до своєі милоі Соні, щоб проблаговістить ій своє нове народженє. Не знайшовши Соні в домі, Жук побіг в сад, гукаючи: «Соню! Соню!.. де ти?»
Соня сиділа під тією-ж липою, де вчора Жук говорив, пючи чай, про смерть. Жук підбіг до неі, вхопив за обідві руки и голосом повним хвилёваня спитав:
«Соню!. люба Соню!. скажи: чи ти хочеш мого щастя? чи хочеш, щоб я був на віки щасливим?»
Соня здивувалась!.. вона не розуміла, що діється з Семеном: він показався ій якимсь чудним, зовсім не тим, яким вона бачила ёго годину чи дві до того.
– «Що з тобою, Сеню?»
«Нічого!.. нічого!.. ти говори мені швидче: чи хочеш, чи
