Гра в бісер - Герман Гессе

Тепер він випростався на весь свій зріст — худорлявий велетень — і задивився у пустельну далечінь, Йозеф відчув, що старий не має бажання розмовляти, проте зважився ще раз його потривожити.

— Дозвольте мені ще одне спитати вас, вельмишановний, — ввічливо мовив він і побачив, що погляд старого ніби повернувся здалеку і тепер пильно й холодно вивчає його. — Може, ви знаєте, де живе отець Діон, якого прозивають Діоном Пугілем? Старий трохи насупився, і погляд його став ще холодніший.

— Я його знаю, — відповів він.

— Знаєте? — зрадів Йозеф. — То скажіть мені, де знайти отця Діона, Бо я йду саме до нього.

Старий велетень допитливо дивився на нього згори й довго не відповідав. Потім повернувся до дерева, поволі опустився на землю, знов прихилився до стовбура й коротким жестом запросив Йозефа теж сісти. Той слухняно прийняв запрошення, і коли сів, то на мить відчув страшну втому, але відразу ж забув про неї, бо всю свою увагу зосередив на чужинцеві. А старий, здавалося, поринув у роздуми; на його сповненому гідності обличчі з’явився вираз суворої неприступності, а поверх нього, мов прозора маска, лежав ще й інший вираз, навіть інше обличчя, — вираз давнього, самотнього страждання, якому гордощі й гідність не дозволяють вилитись назовні.

Минув якийсь час, поки старий знов обернувся до Йозефа. Він глянув на нього пильно й прискіпливо, тоді раптом владним тоном спитав: — А ви хто такий? — Пустельник, — відповів Йозеф. — Я вже багато років живу схимником.

— Бачу. Я питаю, хто ви? — Мене звати Йозефом, на прізвище Фамулус.

Тількино Йозеф назвав себе, досі непорушний старий так насупив брови, що очі на мить зовсім сховалися під ними; здавалося, Йозефові слова вразили його, вжахнули чи розчарували, або, може, в нього втомилися очі, на мить послабилась увага, його охопила кволість, як буває в старих людей. Так чи інакше, він завмер, якийсь час ховаючи очі за бровами, а коли знов відтулив їх, погляд його цілком змінився, став, якщо таке було можливе, ще старіший, ще самітніший, якийсь скам’янілий і водночас сповнений очікування. Губи його поволі ворухнулися, і він запитав: — Я чув про вас. Це до вас люди ходять сповідатися? Йозеф збентежено кивнув головою; назвати своє ім’я було для нього так само неприємно, як роздягтися до голого тіла, і, вдруге за цю добу зустрівшись із славою про себе, він відчув пекучий сором.

А старий знов своїм звичаєм запитав навпростець: — Отже, ви хочете знайти Діона Пугіля? А навіщо він вам? — Хочу висповідатись йому.

– І чого ж ви сподіваєтесь від тієї сповіді? — Не знаю. Я відчуваю до нього довір’я, мені навіть здається, що голос згори посилає мене до нього.

— А коли ви йому висповідаєтесь, що далі? — Зроблю те, що він мені накаже.

— А як він порадить чи накаже вам щось неправильне? — Я не буду з’ясовувати, правильне воно чи ні, а просто послухаюсь його.

Старий не сказав більше жодного слова. Сонце вже зайшло, в листі дерев щебетали пташки. Оскільки старий мовчав, Йозеф підвівся. 1 несміливо вернувся до того, що його цікавило: — Ви сказали, що знаєте, де знайти отця Діона. Можна мені попросити, щоб ви назвали те місце й розповіли, як туди дійти? На обличчі в старого з’явилась неначе усмішка.

— А ви певні, — лагідно запитав він, — що ваш прихід буде йому приємний? Приголомшений цим запитанням, геть засоромлений, Йозеф нічого не відповів. Та потім усе ж таки запитав: — Чи я хоч можу сподіватися, що ще вас побачу? Старий привітно махнув рукою і сказав: — Я ночуватиму тут і побуду трохи ще й після того, як зійде сонце, А тепер ідіть, ви стомлені й голодні.

Шанобливо вклонившись незнайомцеві, Йозеф пішов далі і, коли почало смеркати, досяг невеличкого селища, де, наче в монастирі, жили так звані анахорети, християни з різних міст і країв, що тут, на відлюдді, створили собі притулок, щоб ніхто не заважав їм жити простим, чистим життям, втішатися спокоєм і віддаватися роздумам. Йозефові дали води, нагодували й показали, де можна переспати, ні про що його не питаючи й не заходячи в розмову, бо бачили, який він стомлений. Хтось один проказав вечірню молитву, решта навколішки помолились про себе, а останнє «Амінь» мовили всі хором. Зустріч з такою побожною громадою іншого часу була б для Йозефа великою подією і радістю, але тепер він мав одне на думці і рановранці квапливо повернувся туди, де вчора попрощався зі старим. Той спав на землі, загорнувшись у тоненьку мату. Йозеф сів неподалік, чекаючи, поки він прокинеться. Невдовзі сонний заворушився, розплющив очі, скинув із себе мату, важко підвівся, випростав заклякле тіло, тоді став навколішки й помолився. Коли старий знов підвівся, Йозеф підійшов до нього й мовчки вклонився.

— Ти вже поснідав? — запитав старий.

— Ні. Я їм тільки раз на день і аж після заходу сонця, А ви голодні, вельмишановний? — Ми в дорозі, — мовив той, — і вже обидва не молоді. Краще нам щось перекусити, перш ніж рушати далі.

Йозеф розв’язав свій клуночок і запропонував старому фініків; добрі люди, в яких він ночував, дали йому просяну хлібинку, і нею він теж поділився зі старим.

— Тепер можна й рушати, — мовив старий, попоївши.

— О, то нам по дорозі? — зрадів Йозеф.

— Аякже! Адже ти просив мене відвести тебе до Діона. От і ходімо, Йозеф уражено глянув на нього.

— Які ви добрі! — радісно вигукнув він і хотів подякувати старому, але той рвучким помахом руки спинив його.

— Добрий тільки господь, — сказав вій. — А тепер рушаймо. І звер2тайся до мене на «ти», як я до тебе. Нащо нам, старим пустельникам, такі церемонії? Високий незнайомець пішов попереду, а Йозеф рушив за ним. Тим часом зійшло сонце. Провідник, який, видно, добре знав дорогу, сказав, що під обід вони доберуться до затінку, де перечекають найтяжчу спеку. Більше вони в дорозі не розмовляли.

Аж коли вони після кількох годин ходу гарячою пустелею досягли місця відпочинку й розташувалися в затінку поораної розколинами скелі, Йозеф знову звернувся до свого провідника. Він запитав, скільки днів їм доведеться йти, щоб добутися до Діона Пугіля.

— Це залежить тільки від тебе, — відповів старий.

— Від мене? — здивувався Йозеф. — Ох, якби це залежало від мене, я б сьогодні вже був у нього.

Та старий, видно, не мав бажання розмовляти далі.

— Побачимо, — коротко мовив він, повернувся набік і