Гра в бісер - Герман Гессе
Але заспокоєння — також щось живе, і, як усе живе, мусить рости і зменшуватись, мусить пристосовуватись до умов, витримувати випробування і зміни обставин. Таке було й заспокоєння Йозефа Фамулуса: дуже нестійке, то видиме, то ні, то близьке, мов свічка, яку несеш у руці, то далеке, мов зірка на зимовому небі. А з часом йому все частіше почав затьмарювати життя новий, особливий гріх і спокуса. То не було якесь сильне, бурхливе збудження, бунт чи повстання інстинктів, а швидше навіть щось протилежне. Він спершу легко витримував те почуття, навіть майже не помічав його: в нього нічого не боліло, нічого йому не бракувало, то був просто млявий, сонний, знуджений настрій, який можна було окреслити тільки негативно; щось у його душі зникало, відмирало. і врешті його перестало будьщо тішити. Його стан був схожий на ті дні, коли й сонце не світить, і дощ не йде, небо якесь непорушне, заглиблене в себе, сіре, але не темне, повітря парке, але не таке, як перед бурею. Ось такі дні настали й для літнього вже Йозефа; він дедалі менше відрізняв ранок від вечора, свято від буднів, хвилини піднесення від хвилин Пригнічення, життя текло мляво, позначене втомою і байдужістю. Прийшла старість, думав він, зітхаючи. Йому було сумно, бо він сподівався, що, коли постаріє, коли поступово згаснуть тривоги й пристрасті, життя його стане світліше й легше, він ще на крок наблизиться до вимріяної гармонії і зрілого душевного спокою, а виявилося, що старість його розчарувала, обдурила, бо не дала нічого, крім цієї виснажливої, одноманітної, незатишної порожнечі, почуття цілковитого пересичення. Він усім переситився, йому набридло існувати, дихати, спати вночі й жити в печері на краю невеличкого оазису, набридло вічне чергування ранку й вечора, набридли мандрівники і прочани на верблюдах і на ослах, а найбільше набридли ті люди, що приходили відвідувати саме його, ті нерозумні, лякливі й водночас сповнені такої дитячої віри люди, які відчували потребу розповісти йому про своє життя, про свої гріхи і свій страх, про свої спокуси і самозвинувачення. Інколи йому здавалося, що так Само, як в оазисі вода з маленького джерельця стікає до викладеної 2камінням кринички, потім тече струмочком серед трави, ще трохи пробивається крізь пісок у пустелі, а далі пропадає в ньому, так і всі ці сповіді, накопичені гріхи, розповіді про життя, всі ці муки сумління, тяжкі й легкі, справжні і вдавані, стікаються до його вуха десятками, сотнями, все нові й нові. Але вухо не мертве, як пісок у пустелі, воно живе і не може вічно вбирати, всмоктувати й поглинати, воно стомилося, перенасичилось, переповнилось, воно прагне, щоб цей плин і плескіт слів, визнань, турбот, скарг і самокатувань нарешті припинився, щоб колись замість цього нескінченного потоку настали спокій, смерть і тиша. Так, він захотів кінця, він стомився, йому було всього цього досить, навіть більше ніж досить, його життя втратило глибину, стало нічого не вартим, він дійшов навіть до того, що часом ладен був покласти край тому животінню, покарати себе і зникнути зі світу, як колись зник, повісившись, зрадник Іуда. І як у перші роки схимницького життя диявол намагався посіяти в його душі бажання, видива і уявлення тілесних утіх, так він тепер почав тривожити його думками про самогубство, спонукав Йозефа приглядатися до кожної гілляки, чи годиться вона, щоб закинути на неї зашморг, і до кожної скелі, чи досить вона висока й стрімка, щоб з неї кинутися вниз. Йозеф опирався цій спокусі, боровся з нею, не піддавався їй, але його день і ніч спалював вогонь ненависті до себе й точила жадоба смерті, життя здавалось йому нестерпним, осоружним.
Ось до чого дійшов Йозеф. Якось, знов стоячи на високій скелі, він побачив далеко на обрії дві чи три маленькі постаті, мабуть, подорожніх або прочан, чи, може, тих, що хотіли знайти його й висповідатись, — і раптом його охопило таке непереборне бажання якнайшвидше, негайно покинути це місце, піти з цього життя. Те бажання було таке сильне й навальне, що переважило всі інші думки, змело всі заперечення й сумніви, а їх, звичайно, не бракувало: хіба ж побожний схимник міг без докору сумління послухатись сліпого пориву? Ось він уже помчав, ось досяг своєї печери, де стільки років витримував тяжку боротьбу з самим собою, зазнав стільки перемог і поразок. У шаленому поспіху він схопив жменю сушених фініків, гарбузяну сулію з водою, запхнув усе те в стару дорожню торбу, перекинув її через плече, взяв костура й лишив зелений затишок своєї маленької батьківщини, став утікачем, який не мав спокою, який тікав від бога й від людей, а насамперед від того, що колись вважав найвищим своїм обов’язком, своєю службою і місією. Спершу він біг, наче за ним хто гнався, наче й справді ті постаті вдалині, які він помітив зі скелі, були його переслідувачами й ворогами. Та через кілька годин страх його влягся, і він перестав так поспішати. Ходьба приємно стомила його, і під час першого спочинку — він так і не взяв нічого в рот, бо свято дотримувався звички не споживати їжі, поки не зайде сонце, — його розум, призвичаєний до самітних роздумів, знов почав прокидатися і прискіпливо зважувати бездумний вчинок. І розум не засудив того вчинку, хоч яким безглуздим він здавався, навіть поставився до нього майже прихильно, бо вперше після довгого часу Йозефові його поведінка здалася простодушною і невинною. Звичайно, то була втеча, раптова й непродумана, але нітрохи не ганебна. Він залишив справу, яка стала йому не до снаги, своєю втечею признався собі і тому, хто, може, бачив його, в своїй неспроможності, кинув даремну боротьбу, яку вів день у день, і визнав себе побитим і переможеним. Повівся він, казав його розум, не найкраще, героєві
