День пса, Каролін Ламарш

Каролін Ламарш

День пса

Присвячується собаці,

зауваженому 20 березня 1995 року

на шосе Е411

«Пес... — зітхнула вона. — Пес, якого ми залишили. Не можу забути того бідолашного пса...» Мене вразило її щире горе — адже ми ніколи не тримали жодного пса.

Владімір Набоков

Далекобійник

Певно, у редакції «Родинної газети» зраділи, отримавши лист від далекобійника. Еге ж, не часто таке буває. Ось що я писав: «Одного дня насипом посередині автостради біг покинутий пес. Це дуже небезпечно, бо може створити нещасний випадок зі смертельними наслідками». Написавши це, я замислився: дієслово «створити» видалося мені не вельми вдалим, проте я залишив його, не знайшовши кращого; зрештою, це слово має певний стосунок до мого фаху. А втім, до написаного я додав: «Працюю я далекобійником». І зауважив, що покинуті пси — це серйозна проблема, що я бачив подібне не вперше, тож хотів би висловитися — здебільшого не заради того, щоби люди схаменулися, а радше заради моїх дітей: нехай вони знають, що далекобійник помічає більше, ніж якийсь кабінетний щур, що, зрештою, далекобійник за словом далеко не піде, хоч і не тримає в шухляді гарний диплом. Приміром (писав далі я), зранку, коли я сідаю до вантажівки і рушаю, ніщо не відволікає мене від спостережень, тож я помічаю всі аномалії — і не мовчу про них. Згадую про бачене при оказії, зустрічаючи тих, хто воліє послухати — а трапляється це нечасто, бо на стоянках, де ми зупиняємося на перепочинок, усі втомлені, тож говорити немає бажання. Та й сам я за вдачею небалакучий. І з дітками майже не бачуся. Добре хоч їхня мати має змогу опікуватися ними — вона, ніде правди діти, справжнісінький янгол. Та коли вони підуть до університету, а я вийду на пенсію, все ж доведеться про щось із ними розмовляти, інакше дивитимуться на мене зверхньо; усі діти дивляться так на батьків, і наша родина не виняток, навіть якщо дітки отримають освіту — на відміну від мене (до речі, саме через моїх батьків).

Написав я все це і став чекати відповіді. До газет я пишу досить часто, і зазвичай там тішаться, що людина, якій нібито нічого повідати світу, насправді має чим поділитися. Ну, скажімо, коли вранці я вирушаю в дорогу, то дуже уважно роздивляюся і помічаю, що фрамуга в сусідньому будинку у цей час завжди прочинена. І я кажу собі: еге, отой, що спить там, нагорі, також прокидається на світанні! Аж ось одного разу я бачу наволочку на подушку, розстелену на даху, і міркую: отже, наволочка, що сохне, вночі намокла або забруднилась, а це означає, що в будинку є дитина, і дитина відригнула. І я відразу згадую свого шибеника (або своїх шибеників — залежно від дня), який теж час від часу вередує, як і всі діти: то переїсть, то до школи не хоче йти — цілком звичні речі.

Тоді інше спадає мені на думку, і я пишу до іншої газети («Сучасної жінки», скажімо), що мій синок щоранку відригує, перш ніж піти до школи, то як мені бути; оскільки моя дружина соромиться про це казати, то я відважився їм написати і сподіваюся, що вони дадуть відповідь. І мені радо відписують, припускають, що у школі, до якої ходить мій син, є психолог, і саме з ним варто порадитися; або ж припускають, що у нашій родині бракує спілкування; тож із дитиною слід спробувати поговорити про цю справу (еге ж, вони навмисно вживають слова, які не примусять вас почуватися винним) — обережно, почавши, приміром, зі свого робочого дня, з того, що ви бачили з віконця своєї вантажівки, з подушки і фрамуги; авжеж, месьє, це прекрасна ідея, — ви дуже спостережливий, тож скористайтеся цим, а тоді запитайте синочка, що він думає про все це, чи не здається йому, що там теж є хлопчик, який відригує, перш ніж іти до школи, і чому він так робить? І тоді ваш синок, уявивши (саме так вони пишуть) життя іншого хлопчика, розповість вам про себе. Ось так. А ви, месьє, на додачу до роботи далекобійника, відбудете, таким чином, і «роботу батька»; вони пишуть «роботу», бо саме таке слово вжив я; авжеж, бути батьком — також робота, досить далека від костюмів, краваток і лакованих черевиків.

Будь-що можна назвати «роботою». Навіть якщо це творчість. Взяти хоча б мене: дітей у мене насправді немає, та й дружина від мене пішла. Пса я теж — цілком можливо — вигадав, і все ж я зупинив вантажівку, виліз із кабіни, стояв там і махав водіям, аби вони пригальмували, й усі (хоч і витискали зі своїх автівок хто 120, а хто й 140 км/год) слухняно вповільнювались; усі гадали, що десь далі сталась аварія; до того ж далекобійники мають поважний вигляд, принаймні коли сидять у кабінах або ж стоять поруч зі своїми вантажівками. Тож, цілком імовірно, водії пригальмовували заради вигаданого пса чи неіснуючої аварії. Та щодо мене, я впевнений, що бачив, як псюра прожогом мчав посеред автостради. Це було звичайне спостереження (на кшталт наволочки, що сушилася на даху), тож я вчинив, як слід, і зупинив свою вантажівку. Цілий потік автівок пригальмував через мене — і нарешті я побачив обличчя, які зазвичай не бачу, бо вони завжди зашвидко проносяться повз мене. Обличчя поглядали на мене із подивом, хтось подякував жестом, а хтось інший опустив скло і запитав: «Що трапилося?». Часу на відповідь не було. Хоча, цілком можливо, що я й відказав: «Там собака!». І коли я вперше вигукнув «Там собака!», — саме тоді в мене зненацька уперше в житті виникло бажання заплакати привселюдно, упасти на землю, кинутись під колеса машин...

Тому я й написав до «Родинної газети». Написав через оте нестримне бажання ридати, що охопило мене перед усіма тими людьми. І я вирішив, що маю розповісти про своїх дітей (навіть якщо їх ніколи не існувало) і про їхні негаразди, пригадуючи історію з псом; кортіло крикнути на весь світ, що ображати тварин — це те саме, що заохочувати рабовласництво, еге ж, це те саме, просто замість рабів — собаки, корови, коні й кури. До слова (але про це я, напевно, напишу до журналу «Натуральні продукти»), я став вегетаріанцем; і сталося це тоді, коли мав рушати о першій ночі, аби ще до світу приїхати до Ренжіса й придбати м’ясо — саме лише м’ясо. Читачі журналу «Натуральні продукти» мають знати, що таке рі́зниця, що таке бійня —