Гра в бісер - Герман Гессе
— То що ж він робить, коли не лає, не накладає кари, навіть рота не розтуляє? — Кажуть, що просто слухає і якось чудно зітхає та хреститься.
— Гарного ж ти святого собі вибрав! Невже ти такий дурний, що бігатимеш за тим мовчуном? — Авжеж, я його неодмінно знайду, він десь живе недалеко звідси. Тут, біля водопою, зупинився нині ввечері якийсь бідний прочанин, я завтра вранці розпитаю його, він сам схожий на схимника.
Старий розпалився: — На біса тобі той святенник, хай собі сидить у своїй печері! Такі, що тільки слухають, зітхають та бояться жінок, нічого не знають і не розуміють! Ось я тобі скажу, до кого краще піти. Щоправда, звідси до нього далеченько, він живе аж за Аскалоном, зате вже такого праведника й сповідника ти ніде більше не знайдеш. Діон його ім’я, а кажуть на нього Діон Пугіль, тобто кулачний боєць, бо він воює з усіма чортами. А як до нього хтось прийде й признається у всій тій підлоті, яку вчинив, то Пугіль, голубе мій, не буде зітхати й не триматиме язика на припоні, а так тебе висповідає, що ти аж упрієш. Декого він, кажуть, навіть лупцював, а одного примусив цілу ніч стояти голими коліньми на камінні, а потім ще й звелів йому роздати бідним сорок срібняків. Ото, чоловіче, справжній сповідник, сам здивуєшся, як побачиш його. Як гляне, то вже в тебе жижки трусяться, наскрізь тебе бачить. Той не буде зітхати, він зразу знає, що робити. І якщо ти не можеш спати, чи тобі сниться всяка погань, Пугіль миттю дасть тобі раду, будь певен! І кажу я тобі так не тому, що наслухався бабських теревенів, а тому, що сам у цього був. Атож, сам був, хоч я й не велике цабе, а колись ходив сповідатися до Діона, кулачного бійця й праведника. Ішов я туди пригнічений, весь у гріхах, як у реп’яхах, а назад — чистий і просвітлий, як ранкова зоря, щоб я так здоров був. Отож не забудь: звати його Діон, на прізвисько Пугіль. Як тільки матимеш нагоду, піди до нього, не пожалкуєш. Префекти, старійшини, єпископи і ті ходять до нього просити поради.
— Та колись, як буду в тих краях, може, й піду, — відповів молодший. — Але сьогодні я тут, і коли вже мені випала така нагода, хочу знайти того Йозефа, бо стільки чув про нього гарного…
— Схибнувся на тому Фамулусі! Що ж у ньому гарного? — Мені подобається, що він не лає і не нападається. Я не центуріон і не єпископ, я собі простий чоловік, навіть боязкий, і не витримаю, як на мене будуть громи вергати. Я люблю, щоб до мене ставились лагідно, такої вже я натури.
— Он чого захотів! Щоб до нього лагідно ставились! Коли ти висповідаєшся, покаєшся, приймеш покуту й очистишся, то вже хай, можна поставитись до тебе й лагідно, але не тоді, коли ти нечистий, прийшов до сповідника й судді, а сам тхнеш, мов шакал! — Ну добре, добре. Чого ти кричиш, люди он спати хочуть, — сказав молодий і раптом весело захихотів: — Мені про нього й смішне розповідали. — Про кого? — Та про нього ж, про пустельника Йозефа. Є в нього така звичка: коли вже хтось розкаже йому все про себе, висповідається, він благословляє його на прощання і цілує в щоку або в чоло.
— Та невже? Ото чудасія! — А ще, чуєш, він дуже боїться жінок. І якось одна повія з цих околиць перебралася в чоловіче вбрання та й пішла до нього. І він нічого не помітив, вислухав те, що вона йому набрехала, а після сповіді вклонився і врочисто поцілував її.
Старший голосно зареготав, але супутник відразу зацитькав його, і далі Йозеф не міг нічого почути, крім їхнього придушеного сміху.
Він глянув на небо, де над пальмами чітко вимальовувався тоненький серпик місяця, і зіщулився від нічного холоду. В нічній розмові, яку провадили погоничі верблюдів, він, наче в кривому дзеркалі, а проте дуже виразно побачив і себе, і ту свою роль, яку він уже кинув. Отже, якась повія насміялася з нього. Що ж, прикро, звичайно, але буває ще гірше. Він іще довго розмірковував над тим, що почув. І коли аж геть під ранок таки нарешті заснув, то тільки тому, що роздуми його не були даремні. Йозеф тепер знав, що йому робити, з цим новим наміром у серці він міцно заснув і проспав майже до сходу сонця.
А намір його був такий, якого молодший із двох погоничів ніколи не міг би збагнути. Йозеф вирішив послухатись поради старшого і знайти Діона, на прізвисько Пугіль, про якого він давно вже чув і якого сьогодні при ньому так вихваляли. Той славнозвісний сповідник, пастир і порадник знайде і для нього мудре слово, вчинить йому суд, покарає, але й покаже праведний шлях; Йозеф хотів з’явитись до нього як до намісника бога й покірно виконати все, що той йому накаже.
Вранці Йозеф вирушив у дорогу, коли погоничі ще спали, і того ж таки дня, добре набивши ноги, досяг місцевості, де, як йому було відомо, жили святі отці і звідки він сподівався вийти на ту дорогу, що вела до Аскалона.
Надвечір йому трапився мирний зелений оазис, він побачив високі дерева, почув мекання кози, серед зеленого затінку начебто вимальовувались обриси хиж, повіяло духом людського житла, а коли він нерішуче підійшов ближче, йому здалося, що хтось пильно дивиться на нього. Йозеф став, оглянувся довкола і під першими ж деревами побачив старого, сивобородого чоловіка із сповненим гідності, але суворим і непорушним обличчям, що рівно сидів, прихилившись до стовбура, і, мабуть, давно вже дивився на нього. Погляд у незнайомця був пильний, гострий, але без ніякого виразу, як у людини, що звикла спостерігати, проте ніколи не виявляє ні цікавості, ні співчуття, яка дивиться на людей і на речі навколо себе, намагається збагнути їх, проте ніколи не манить їх і не кличе.
— Слава Ісусу Христу, — привітався Йозеф. Старий щось невиразно промурмотів у відповідь.
— Дозвольте спитати, — повів далі Йозеф, — ви тут також чужий чи живете в цьому гарному селищі? — Чужий, — відповів сивобородий.
— А ви мені не скажете, вельмишановний,
