Гра в бісер - Герман Гессе

мене, і я не міг би переконати його, до того ж, сину мій, це не наша з тобою справа — нападати на чужу віру, заявляти, що вона брехлива й хибна. Справді, я слухав цього розумного чоловіка з приємністю, як ти й сам помітив. Мені було приємно тому, що він чудово говорить і багато знає, але насамперед тому, що він нагадав мені про мою молодість, бо я тоді віддавався таким самим студіям і наукам. Міфи, про які наш гість так гарно розповідав, аж ніяк не хибні, порожні вигадки. Це уявлення і притчі певної віри, яких нам уже не треба, бо ми маємо віру в Ісуса, єдиного Спасителя. Але для тих, хто ще не знайшов нашої віри і, можливо, взагалі ніколи не знайде її, їхня віра, що бере свій початок з давньої мудрості предків, гідна пошани. Звичайно, голубе, наша віра інакша, цілком інакша. Та коли їй не треба вчення про сузір’я, початок та кінець вічності, праджерело, праматір та інші символи, то це ще зовсім не означає, що те вчення хибне і брехливе.

— Але ж наша віра краща, — вигукнув Йозеф, — і Христос прийняв смерть за всіх людей, отже, ті, хто визнав його, повинні спростовувати застаріле вчення і на його місце ставити нове, досконаліше! — Це ми з тобою, та й багато інших, таких, як ми, давно вже зробили, — спокійно сказав Діон. — Ми — віруючі, бо піддалися вірі, цебто владі Спасителя та його покутної смерті. А ті міфологи й теологи зодіаку, прихильники давніх учень, не піддалися цій владі, ще не піддалися, й не нам їх силувати до цього. Хіба ти не помітив, Йозефе, як гарно й розумно вміє цей міфолог говорити, як вправно він орудує образами і яке це йому дає задоволення, як спокійно й гармонійно він живе у світі мудрих притч і символів своєї міфології? А це певна ознака, що цю людину не гнітить ніяке тяжке горе, що вона задоволена, що їй добре. А тому, хто задоволений, ми не маємо чого сказати. Щоб людина запрагла спасіння і віри в Спасителя, щоб вона втратила смак до мудрості й гармонії, своїх уявлень і зважилася на відчайдушний крок — повірила в диво спасіння, треба, щоб їй стало погано, дуже погано, щоб вона пережила якесь горе й розчарування, муку і розпач, щоб вона опинилася на краю прірви. Ні, Йозефе, хай собі розкошує цей учений поганин, хай утішається своєю мудрістю, своїми думками і красномовством. Може, завтра, або через рік, або й через десять років він спізнає горе, що зведе нанівець його хист і мудрість, може, хтось уб’є його дружину, яку він любить, або єдиного сина, чи його обсядуть хвороби й злигодні, і якщо ми тоді знов зустрінемо його й захочемо допомогти йому, то розповімо, як самі пробували перемогти своє горе. І якщо він запитає: «Чому ж ви не розповіли мені цього вчора чи десять років тому?» — ми відповімо: «Ти тоді ще не знав, що таке горе».

Діон споважнів і на хвилинку замовк. Потім, наче повернувшись зі світу спогадів, повів далі: — Я й сам колись з великим задоволенням грався мудрістю батьків, і коли вже пішов шляхом хреста, богословські розумування не раз давали мені втіху, хоч, правда, й чимало горя. Найбільше я розмірковував про створення світу і про те, що на кінець цієї творчої праці все, власне, мало б бути довершеним, адже ж сказано в біблії: «І побачив бог усе, що створив: і воно було дуже добре». Насправді ж добре й довершене все було тільки одну мить, ту мить, поки був Рай, а вже наступної миті в довершеність увірвалися провина й прокляття, бо Адам скуштував від дерева пізнання, а це йому було заборонено. І ось знайшлися вчителі,[63] що казали: «Бог, який створив світ і в ньому Адама й дерево пізнання, не єдиний і найвищий бог, а тільки частина його, або ж підлеглий бог, деміург, і його творіння не добре, воно вийшло невдалим і на цілу світову еру прокляте й віддане злу, поки він сам, єдиний богдух, через свого сина не покладе край цій проклятій світовій ері. І відтоді — так навчали вони і так я сам думав — почалося відмирання деміурга та його творіння, світ поступово в’яне, відходить у небуття, і врешті в новій вічності більше не лишиться творіння, світу плоті, пристрасті, гріха, тілесного зачаття, народження і вмирання, а постане довершений, духовний, чистий світ, вільний від первородного гріха Адама, вільний від вічного прокляття й гніву пристрастей, зачаття, народження і вмирання. За вади цього світу ми звинувачували більше деміурга, ніж першу людину, вважали, що деміург, якби він дійсно був справжнім богом, легко міг би створити Адама інакшим або не наражати його на спокусу. Так ми врешті додумалися до двох богів — богатворця та богаотця і навіть зважувалися ганити й звинувачувати першого з них. Були й такі, що пішли ще далі й твердили, ніби світ створив не бог, а диявол. Ми гадали, що своїм розумуванням допомагаємо Спасителеві і прийдешній ері Духу, вигадували собі богів, світи, світові долі, сперечалися, провадили теологічні диспути, аж поки я одного дня схопив лихоманку і мало не помер, але й у гарячковій маячні я не розлучався з деміургом, воював і проливав кров, мої видива ставали дедалі страшніші, і якось уночі, під час найбільшої гарячки, мені здалося, що я повинен убити свою матір, щоб цим спокутувати своє тілесне народження. В тих мареннях диявол випробовував на мені всю свою силу. Проте я одужав і неабияк розчарував своїх колишніх товаришів, повернувшись до життя отупілим, нудним мовчуном, що хоча й поновив невдовзі свою тілесну силу, але втратив запал до філософування. Бо коли гарячкове маячіння облишило мене і я майже весь час спав, то, ненадовго прокидаючись, я завжди відчував біля себе Спасителя, відчував, що в мене вливається його снага. А коли я зовсім одужав, мені стало шкода, що я не можу більше так відчувати його близькість. Я почав тужити за тією близькістю, і тоді виявилося ось що: як тільки мені знов траплялось послухати диспути моїх товаришів, я відчував, що ця туга — на той час мій найдорожчий скарб — починає зникати, розпливатися в думках і словах, наче вода в піску. Одне слово, голубе мій, я поклав край своїм розумуванням і теологічним суперечкам. Відтоді я належу до простих серцем. Але я