Гра в бісер - Герман Гессе
Ти знаєш, що буває, коли схимник і сповідник починає старіти, наслухавшись сповідей грішників, які вважають його за чистого й святого, не знаючи, що він більший грішник за них. Тоді всі його вчинки починають здаватися йому непотрібними й марними, і те, що досі було важливим і святим, для чого його призначив сам господь бог, доручивши йому вислуховувати бруд і мерзоту людських душ і давати їм полегкість, стає тепер для нього важким, занадто важким тягарем, навіть прокляттям, і кінець кінцем він уже починає боятися кожного бідолахи, що приходить до нього із своїми дитячими гріхами, він хоче позбутися його, хоче позбутися самого себе, навіть з допомогою мотузки, перекинутої через гілляку. Отак було з тобою. Тепер настала моя черга висповідатись, і я признаюсь тобі, що й зі мною було те саме, і мені здавалося, що я непотрібний, духовно вичахлий, я більше не міг дивитися на людей, що довірливо несли до мене всю гидоту й сморід свого життя, з якими самі не могли впоратися, і я вже також не міг.
Тоді я часто чув про одного схимника на ім’я Йозеф Фамулус. До нього теж люди радо йшли сповідатися, багато було таких, що воліли піти до нього, а не до мене, бо він був начебто лагідний, ласкавий чоловік, люди казали, що він нічого від них не вимагає, не картає їх, ставиться до всіх, як до братів, тільки сповідає і відпускає з братнім поцілунком. Сам я робив не так, ти знаєш, і коли я вперше почув про того Йозефа, його спосіб видався мені безглуздим, надто дитячим; та потім, коли мене посіли тяжкі сумніви, чи те, що я сам робив, чогось варте, я мав усі підстави не засуджувати Йозефа і не думати, що я все знаю краще. Якою силою володіє цей чоловік? Я знав, що він молодший за мене, але також уже літній, і це мене влаштовувало, мені важко було б довіритись молодому. А цей Йозеф мене чимось вабив. І я надумав податися до Йозефа Фамулуса, розповісти йому про свій клопіт, попросити поради, а якщо він нічого мені не порадить, то, може, хоч потішить і зміцнить мій дух. Уже від самої цієї думки в мене полегшало на душі.
Отже, я вирушив у дорогу, простуючи до того місця, де, я чув, була його печера. А тим часом брат Йозеф пережив те саме, що й я, і надумав те саме, що й я, обидва ми пустилися шукати поради один в одного. І коли я, ще не діставшись до його житла, зустрівся з ним, то впізнав його з перших же слів, він був на вигляд такий, як я й сподівався. Але він тікав від самого себе, як і я, йому було погано, як і мені, або й ще гірше, він зовсім не мав наміру вислухувати чиюсь сповідь, а сам прагнув висповідатись і перекласти свою біду на чужі. плечі. Тієї хвилини я був страшенно розчарований, і мені стало дуже сумно. Бо якщо й цей Йозеф, що зовсім не знав мене, стомився від свого служіння і впав у розпуку, то чи не означає це, що ми обидва нічого не варті, що прожили непотрібне життя і зазнали краху? Не буду розповідати багато про тодішні свої почуття, вони тобі відомі, бо ти сам усе це пережив. Тієї ночі я залишився біля селища сам, а ти пішов шукати нічлігу в братів анахоретів. Я заглибився в себе, ввійшов у становище того Йозефа й подумав: що він робитиме, коли вранці довідається, що надаремне тікав, надаремне сподівався на Пугіля, коли довідається, що й Пугіль утікач, якого жене спокуса? І чим більше я входив у його становище, тим дужче йому співчував, тим міцнішало в мені переконання, що це бог послав мені Йозефа, щоб я пізнав і вилікував його, а водночас і себе. З цією думкою я заснув, бо вже й так минуло півночі. А другого ранку ти пішов зі мною і став моїм сином.
Ось що я хотів тобі розповісти. Я чую, що ти плачеш. Поплач, тобі стане легше. І коли я вже так непристойно розбалакався, то зроби мені ласку, вислухай і збережи в серці своєму ще й ось які мої слова: людина — незбагненна істота, на неї покладатися не треба, тому може статися, що настане такий час, коли ті муки й спокуси знов обсядуть тебе й намагатимуться здолати. Нехай тоді господь пошле тобі такого ласкавого, терплячого і дбайливого сина й помічника, якого в твоїй особі послав мені. А щодо тієї гілляки, про яку тоді спокусник змушував тебе думати, й щодо смерті злощасного Іуди Іскаріота, то скажу тобі одне: готувати собі таку смерть не тільки гріх і дурість, хоч Спасителеві нашому не тяжко простити й такий гріх. Але взагалі прикро й гірко, коли людина помирає у відчаї. Відчай господь посилає нам не на те, щоб нас убити, а щоб збудити в нас нове життя. Коли ж він посилає нам смерть, Йозефе, коли відділяє нас від землі і від тіла й кличе до себе, то це велика радість. Якщо тобі дозволено заснути, коли ти втомився, якщо дозволено скинути тягар, який ти так довго носив, — це незвичайна, дивовижна втіха. Відколи ми викопали могилу — не забудь, що ти маєш посадити на ній пальму, — відколи ми почали її копати, мені стало так гарно й спокійно на душі. Давно вже я не мав такого почуття.
Але я розбалакався, а ти, певне, втомився. Іди спати, йди до своєї хижі, і хай тебе бог не покине! Другого ранку Діон не вийшов до ранкової молитви і не покликав до себе Йозефа. Коли ж той, стривожений, тихенько зайшов до Діонової хижі й наблизився до постелі, то побачив, що Діон уже заснув навіки і на обличчі в нього тихо світиться дитяча усмішка.
Йозеф поховав Діона, посадив на його могилі дерево й ще дочекався того літа, коли воно вперше вродило.
ІНДІЙСЬКИЙ ЖИТТЄПИС
Один володар демонів, якого вбив стрілою з серповидного лука Вішну — чи, власне, Рама, сьоме втілення Вішну, — в
