Гра в бісер - Герман Гессе
Якось Діон, коли хтось на сповіді признався йому у вбивстві й перелюбстві, сказав своєму помічникові: — Вбивство і перелюбство — страшні й гучні слова, і за ними стоять дуже погані вчинки, ще б пак! Але я скажу тобі ось що, Йозефе: в дійсності миряни не справжні грішники. Як тільки я спробую уявити себе одним із них, вони починають здаватися мені зовсім дітьми. Вони не чесні, не добрі, не благородні, вони корисливі, хтиві, зарозумілі, злі — все це так, але як придивитись до них краще, то вони, властиво, невинні, нееинні в тому розумінні, в якому невинні діти.
— А проте, — заперечив Йозеф, — ти часто суворо картаєш їх і погрожуєш їм пеклом.
— Саме тому я їх і картаю. Вони діти, і якщо в них озивається сумління і вони приходять сповідатися, то хочуть, щоб їх не легковажили і як слід вилаяли. Принаймні я так гадаю. Ти свого часу робив інакше, не лаяв їх, не звинувачував, не накладав на них покути, а ласкаво вислуховував їх і просто відпускав з братнім поцілунком. Я не кажу, що це погано, але сам я на таке не здатний.
— Ну нехай, — нерішуче мовив Йозеф, — але скажи, чому ж тоді до мене ти поставився не так, як до інших покутників, а, вислухавши мою сповідь, мовчки поцілував мене й не сказав жодного докірливого слова? Діон Пугіль зміряв його проникливим поглядом і запитав: — А хіба я зробив недобре? — Я не кажу, що недобре. Ти зробив добре, а то б я не відчув такої полегкості після сповіді.
— Отожбо й є. А покуту я на тебе наклав сувору й довгу, хоч і нічого не сказав. Я тебе забрав із собою, почав ставитися до тебе як до служника і повернув до тих обов’язків, від яких ти хотів утекти.
І Діон відвернувся, він не любив довгих розмов. Але Йозеф цього разу не відступився: — Ти наперед знав, що я послухаюся, я пообіцяв тобі слухатись іще до сповіді, навіть не знаючи ще, хто ти. Ні, скажи мені, ти справді через це так поставився до мене? Діон трохи походив туди й сюди, зупинився перед Йозефом, поклав йому руку на плече й мовив: Миряни — діти, сину мій. А святі — святі не приходять до нас сповідатися. Але ми, я, ти й інші схимники, шукачі духовної чистоти і відлюдники, — не діти, ми втратили невинність, словами нам не допоможеш. Ми, якраз ми — справжні грішники, бо ми знаємо і думаємо, ми скуштували з дерева пізнання, і не личить нам ставитись один до одного як до дітей, яких відшмагають дубцем і знов пустять бігати. Висповідавшись і покаявшись, ми не тікаємо в дитячий світ, де святкують свята, гендлюють і часом убивають одне одного; для нас гріх — не короткий страшний сон, який можна відігнати від себе сповіддю і пожертвою; ми весь час живемо в ньому, ми ніколи не буваємо невинні, ми завжди грішні, горимо у вогні свого сумління і знаємо, що ніколи не спокутуємо своєї великої провини, хіба що господь зглянеться на нас після смерті і обдарує своєю ласкою. Ось чому, Йозефе, я не можу ні тобі, ні собі виголошувати проповіді й призначати покуту. На нас тяжать не та чи інша провина чи злочин, а сам первородний гріх, тому ми можемо один одному тільки виявляти своє розуміння і братню любов, а не зціляти один одного покутою. Хіба ти цього не знав? Йозеф тихо відповів: І — Так, я це знав.
— То не будемо гаяти час на порожні балачки, — коротко сказав старий і попростував до каменя перед своєю хижею, де він звичайно молився.
Спливло ще кілька років. На отця Діона дедалі частіше налягала кволість, і Йозефові доводилося вранці допомагати йому, бо сам він не міг підвестися. Потім старий ішов молитись і після молитви також не міг сам устати. Йозеф знов допомагав йому, а після цього Діон сидів цілий день на одному місці й дивився в далечінь. Так бувало часто, але траплялися й такі дні, коли старий підводився сам. Та щодня вислухувати сповіді він теж не міг, і коли хтось приходив сповідатися, він доручав його Йозефові, а потом кликав до себе й казав: — Вік мій добігає кінця, сину мій. Скажи людям: цей Йозеф буде моїм наступником.
І якщо Йозеф хотів заперечити, вставити своє слово, старий пронизував його таким поглядом, що в нього хололо серце.
Одного дня, коли Діон підвівся сам і здавався дужчим, ніж звичайно, він гукнув Йозефа й повів його на край свого невеличкого садка.
— Тут, на цьому місці, ти мене поховаєш, — мовив він, — а могилу ми викопаємо разом, часу нам ще вистачить. Принеси мені лопату.
Відтоді вони щоранку потроху копали могилу. Коли Діон почував себе краще, то сам викидав кілька лопат землі, хоч і на превелику силу, але завжди весело, немов ця робота йому подобалася. Та й протягом дня той настрій не покидав його; відколи вони почали копати могилу, старий завжди був веселий.
Одного разу, копаючи, він сказав Йозефові: — Посадиш на могилі пальму. Може, ти ще скуштуєш її плодів, А якщо ні, то скуштує хтось інший. Я час від часу садив дерева, але мало, надто мало. Кажуть, що чоловік не повинен умирати, поки не посадить дерева й не залишить після себе сина, Що ж, я залишаю після себе дерево і залишаю тебе, ти мій син, Тепер Діон був завжди спокійний і з кожним днем ставав веселіший. Якось увечері, коли почало смеркати і вони вже попоїли й помолилися, Діон, що, здавалось, був не стомлений і не хотів смерті, підкликав Йозефа до своєї постелі й попросив його трохи посидіти з ним.
— Я хочу тобі щось розповісти, — сказав він лагідно. — Ти ще пам’ятаєш, Йозефе, ті часи, коли ти жив у печері під Газою і життя тобі остогидло? І як ти подався світ за очі, як вирішив знайти старого Діона, щоб розповісти йому про своє горе? І
