поволі дозріло. То було вміння слухати. Коли хтось із братівпустельників чи гнаних нечистим сумлінням і неспокоєм мирян зустрічав Йозефа й розповідав йому про свої вчинки, муки, спокуси та помилки, коли змальовував йому своє життя, свої прагнення до добра, поразки і втрати, свої біль і смуток, Йозеф умів його вислухати, відкрити для нього своє вухо й серце, ввібрати в себе його лихо й турботи, сховати їх у собі, а грішника відпустити очищеним і заспокоєним. Поволі, за багато років, цей обов’язок підкорив його собі, зробив із нього своє знаряддя, своєрідне вухо, до якого люди зверталися з довірою. Людей скоряла в Йозефові його незвичайна терплячість, якась лагідна незворушність і глибока мовчазність. І вони дедалі частіше приходили до нього, щоб виговоритись, скинути з себе гнітючий тягар провин, які накопичились за цілі роки, але багато хто з них, уже навіть здолавши далеку дорогу до житла Йозефа, не знаходив у собі сили й відваги визнати свої гріхи, прийшовши й привітавшись, починав хитрувати, соромився, наче боявся розлучитись із своїми гріхами, довго зітхав і відмовчувався цілі години, а Йозеф приймав усіх однаково — чи хтось признавався легко, чи неохоче, чи говорив гладенько, чи затинався, чи люто виказував свої таємниці, чи ніби хвалився ними. Для Йозефа всі були однакові: чи грішник звинувачував бога, чи себе, чи применшував, чи перебільшував свої провини, чи він признавався у вбивстві, чи тільки в розпусті, чи жалівся на зрадливу кохану, чи вболівав, що втратив надію на спасіння душі. Йозеф не жахався, коли грішник розповідав, що він спілкується з нечистою силою і, видно, приятелює з самим чортом, не сердився, коли хтось був балакучий понад усяку міру, але явно намагався приховати найважливіше, не втрачав терпіння, коли прибулець звинувачував себе і в справжніх, і в вигаданих гріхах. Здавалося, що всі почуті жалі, визнання, звинувачення й муки сумління він вбирав у себе, як пісок у пустелі вбирає воду, що він не має про них своєї думки, не відчуває до грішників ні співчуття, ні зневаги, а проте, — чи, може, саме тому — все, що йому довіряли, здавалося не сказаним у порожнечу, воно, втілене в слово й почуте, ніби змінювалося, ставало не таким тяжким гріхом або й зовсім втрачало вагу. Він дуже рідко когось повчав чи застерігав, а ще рідше давав поради чи наказував; здавалося, що це не входило в його обов’язок, і відвідувачі, видно, теж відчували, що це не його справа. Його справа була викликати й прийняти довір’я, терпляче й прихильно ви2слухати прибулого, допомогти ще не готовій сповіді остаточно сформуватися, дати, щоб усе затверділе й застояне в душі грішника розтануло й витекло, ввібрати його в себе і обгорнути мовчанням. Тільки наприкінці сповіді, байдуже, чи вона була страшна чи невинна, покірлива чи зарозуміла, він велів прибулому стати поряд з ним навколішки, проказував «Отче наш» і, перше ніж відпустити грішника, цілував його в чоло. Накладати покуту чи кару не було його справою, не почував він себе уповноваженим і відпускати гріхи так, як священик, він не засуджував і не прощав. Вислухавши й зрозумівши, він немов брав на себе частку провини, допомагав нести її тягар. Мовчанкою він ніби ховав почуте, пускав його в непам’ять. Молячись разом з грішником після сповіді, він ніби визнавав його рівним собі, своїм братом. Цілуючи того, хто прийшов покаятись, він ніби благословляв його, але швидше як брат, ніж як священик, швидше ласкаво, ніж урочисто.
Слава про Йозефа розійшлася по всіх околицях Гази й ще далі, його навіть часом порівнювали з великим сповідником і схимником Діоном Пугілем,[60] якого всі дуже шанували; щоправда, той став відомий років на десять раніше, і зовсім не таким хистом, як у Йозефа: отець Діон уславився тим, що вмів швидше й виразніше читати в душах грішників, ніж у словах, тому часто приголомшував якогось несміливого відвідувача, навпростець виказуючи йому всі гріхи, які той не назвав. Цей знавець людського серця, про якого Йозеф сотні разів чув дивовижні розповіді і з яким ніколи не насмілився б зрівнювати себе, був богонатхненним порадником заблудлих душ, великим суддею, карателем і розпорядником: він накладав покуту, зобов’язував грішників бичувати себе й відбувати прощі, освячував подружні зв’язки, змушував ворогів миритися й користувався не меншою пошаною, ніж сам єпископ. Жив він недалеко від Аскалона, та до нього ходили прохачі з самого Єрусалима і навіть ще з дальших місцевостей.
Як і більшість схимників і пустельників, Йозеф Фамулус довгі роки вів запеклу й виснажливу боротьбу з самим собою. Хоч він зрікся мирського життя, віддав своє майно і свій дім, залишив місто з його втіхами, та від себе самого втекти не міг, йому були притаманні всі тілесні й душевні пристрасті, що доводять людину до біди і спокуси. Найперше він поборов у собі все тілесне, суворо й невблаганно привчав своє тіло до спеки й холоду, до голоду й спраги, до шрамів і мозолів, аж поки воно поволі зів’яло й висохло, але навіть у тій худій оболонці аскета прадавній Адам часто приголомшував його й сердив шаленими бажаннями й пристрастями, мріями й видивами; адже ми знаємо, що диявол особливо полюбляє відлюдників і схимників. Тож як потім до нього час від часу почали навідуватись люди, що шукали розради чи хотіли висповідатись, він сприйняв це як голос милосердя, як полегкість у своєму схимницькому житті: воно набуло сенсу і змісту, яких сам Йозеф не міг би йому надати, він тепер мав якийсь обов’язок, міг служиш ближнім чи богові як знаряддя, що привертає до нього душі. То було чудове почуття, воно справді підносило дух. Але потім виявилося, що й душевні скарби теж мають земне походження і можуть стати пастками й спокусами. Бо часто, коли якийсь мандрівник — піший чи верхівець — зупинявся перед його печерою, видовбаною в кручі, і просив напитись, а далі бажав висповідатись, нашого Йозефа сповнювало почуття втіхи й задоволення, задоволення самим собою, марнославне й самолюбне почуття; він жахався, коли усвідомлював його. Не раз він падав навколішки й молився, щоб бог його простив, щоб до нього, негідного, не приходив більше жоден покутник — ні пустельники з сусідніх хиж, ні миряни з сіл та міст. Та не набагато краще він почував себе й тоді, коли до нього справді довго ніхто не навідувався, а як потім знов їх приходило багато, Йозеф ловив себе на нових гріхах: бувало, що він, слухаючи ті чи інші визнання,
