Гра в бісер - Герман Гессе
Серце у Кнехта завмерло, очі полум’яніли. Задерши голову, він стояв і нажахано, а проте жадібно дивився на змінене, зачароване небо, не вірячи своїм очам, а все ж певний, що діється щось страшне. Як і всім, хто спостерігав те нічне видовище, йому здавалося, що й добре знайомі зірки розхитувались, відривалися й летіли вниз, і він чекав, що скоро побачить, якщо його самого перед тим не поглине земля, як небесне склепіння почорніє і спорожніє. Щоправда, за хвилину він збагнув те, чого інші не здатні були зрозуміти: що знайомі зірки і тут, і там, і всюди залишалися на місці, що зоряна буря шаленіла не серед давніх, відомих зірок, а десь у просторі між землею і небом, і що ці падучі чи кидані нові світила, які швидко спалахували й швидко гасли, горіли полум’ям трохи іншого відтінку, ніж давні, справжні зорі. Це втішило Кнехта й допомогло йому отямитись, та хоч ці зірки, що своєю віхолою сповнювали повітря, були нові, скороминущі і якісь інші, вони, страшні і злісні, однаково віщували нелад і лихо, і з пересохлого горла Кнехта вихоплювалися тяжкі зітхання. Він відірвав погляд від неба, оглянувся навколо й прислухався, щоб довідатись, чи це примарне видовище спостерігає тільки він, чи й ще хтось. І скоро до нього долинули з сусідніх хиж стогін, плач, переляканий крик; отже, інші теж бачили це, своїми зойками сповістили решту жителів селища, зчинили тривогу серед тих, що сиділи в хижах чи спали, ще мить, і страх, паніка охоплять ціле селище. Кнехт востаннє глибоко зітхнув; його, заклинача дощу, це нещастя торкалося найбільше: він до певної міри відповідав за спокій на небі і в повітрі. Досі він завжди передбачав і передчував великі стихійні лиха: повідь, град, бурю, і щоразу підготовляв, попереджав праматір та старійшин, запобігав найгіршому, своїми знаннями, мужністю і довір’ям до вищих сил оберігав селище від розпачу. Чому ж тоді цього разу він нічого не передбачив і не підготувався? Чому нікому не сказав, що його всетаки мучили якісь невиразні, тривожні передчуття? Він відхилив мату при вході до хижі й тихо покликав дружину. Вона вийшла, тулячи до грудей найменшого. Він узяв від неї дитину, поклав на солому, притулив пальця до губ, даючи їй знак, щоб вона мовчала, вивів за руку з хижі й побачив, як її обличчя, завжди терпляче й спокійне, миттю застигло з переляку.
— Нехай діти сплять, їм не треба цього бачити, чуєш? — схвильовано прошепотів Кнехт. — Не пускай їх надвір, навіть Туру. І сама теж сиди в хижі.
Він завагався, не знаючи, що їй треба сказати, а чого не треба, якими думками він повинен поділитися з нею, і нарешті врочисто додав: — Тобі й дітям нічого не станеться.
Вона йому відразу повірила, хоч так швидко не могла подолати свого страху.
— Що ж це таке? — запитала вона, дивлячись не на нього, а знов на небо. — Щось страшне? — Страшне, — лагідно відповів він, — я навіть думаю, що дуже страшне. Але тебе й дітей воно не зачепить. Сиди в хижі й не відхиляй мати. А мені треба піти до людей, поговорити з ними. Іди до хижі, Адо! Він підштовхнув її до входу, щільно запнув мату, постояв ще хвилину, дивлячись на зоряний дощ, що й далі рясно лився додолу, потім опустив голову, ще раз тяжко зітхнув і швидкою ходою подався в темряву, до хижі праматері.
Там уже зібралося півселища, стояв приглушений гомін, люди були приголомшені, пригнічені страхом і розпачем. Серед жінок і чоловіків були й такі, що віддавалися своєму жахові перед близькою загибеллю з якоюсь особливою люттю і хтивістю: вони, мов зачаровані, заклякли на місці або шалено вимахували руками й ногами, в однієї жінки на губах виступила піна, вона витанцьовувала якийсь розпачливий і водночас непристойний танок, висмикуючи з голови цілі жмути довгого волосся. Кнехт бачив: уже почалося, майже всі вони вже сп’яніли, були зачаровані цим зоряним дощем, охоплені шалом, мабуть, зараз почнеться оргія божевілля, люті й самознищення, треба негайно зібрати біля себе кількох мужніх, розважних людей і підтримати їхній дух. Стара прамати була спокійна, вона вважала, що настає кінець усьому, але не опиралася, йшла назустріч долі з твердим, запеклим, майже глузливим виразом на скам’янілому обличчі. Кнехтові пощастило примусити стару вислухати його. Він спробував показати їй, що давні зірки, які завжди були на небі, й далі лишаються на своєму місці, проте вона не сприймала його доказів, чи тому, що її очі втратили гостроту й не бачили так далеко, чи тому, що її уявлення про зорі дуже відрізнялися від уявлень заклинача дощу і вони не могли зрозуміти одне одного. Вона хитала головою з тією самою відважною, глузливою гримасою на обличчі. Та коли Кнехт почав благати її не кидати людей на поталу страхові й лихим демонам, вона відразу з ним погодилась. Навколо неї та заклинача дощу згуртувалося невеличке коло наляканих, але не знавіснілих людей, що ладні були коритися наказам.
Ще хвилину тому Кнехт сподівався, що йому пощастить своїм прикладом, розважністю, словами, поясненнями й порадами втихомирити охоплених панікою людей. Та вже коротка розмова з праматір’ю показала йому, що він спізнився. Він сподівався поділитися з ними своїм переживанням, подарувати їм його, дати їм відчути те саме, що й він, мав надію мудрим словом переконати їх, що це не самі зірки чи принаймні не всі з них падають додолу, підхоплені світовою бурею, і цим з наляканої, безпорадної юрби зробити діяльних спостерігачів, щоб вони могли витримати струс. Але, як він скоро переконався, в цілому селищі лише кілька людей здатні були його слухати, і поки він зумів би їх переконати, решта б зовсім утратили глузд. Ні, тут, як часто трапляється, мудрим словом годі було чогось досягти. На щастя, існували й інші способи. Якщо не можна розігнати смертельний страх, освітивши його розумом, то можна той смертельний страх спрямувати, організувати, надати йому форми, виразу і зневірену, знавіснілу юрбу перетворити в міцну єдність, злити неслухняні, дикі окремі голоси в гармонійний хор. Кнехт відразу взявся до діла, і його спосіб швидко дав свої наслідки. Він став перед людьми й почав вигукувати добре відомі всім слова молитви,
