Гра в бісер - Герман Гессе

не глибоко вкорінена, органічна сила, що росте з них самих, з їхнього єства, не філігранна, благородної дії ознака доброї породи, доброї крові й доброї натури, а наче щось стороннє, випадкове, щось привласнене чи вкрадене. Учень із нікчемною вдачею, проте з великим розумом чи блискучою уявою, неминуче ставить учителя в прикре становище: він повинен передати йому успадковані від попередників знання й методи, підготувати його до співробітництва, до духовного життя, а тим часом відчуває, що його справжній і найвищий обов’язок — якраз охороняти науку й мистецтво від домагань людей тільки обдарованих; бо вчитель має служити не учневі, а вони обидва — духові. Ось чому вчителі відчувають ніяковість і страх перед деякими блискучими талантами: кожен такий учень спотворює весь сенс праці вчителя. Всяка підтримка такого учня, що здатен тільки величатися, а не служити, власне, шкодить цьому служінню, до певної міри стає зрадою духу. Ми знаємо в історії багатьох народів періоди, коли під час глибокого зрушення духовних основ такі тільки обдаровані люди просто штурмують керівні посади в громадах, школах, академіях і державах, і тоді скрізь урядують надзвичайно талановиті люди, що геть усі хочуть керувати, але не вміють служити. Вчасно розпізнати такі таланти, поки ще вони не оволоділи основами інтелектуальних професій, і, якщо треба, твердою рукою звернути їх на шлях неінтелектуальної праці часто буває, звичайно, дуже важко. Кнехт також допустився помилки, він надто довго терпів свого учня Маро, встиг уже, на жаль, трохи втаємничити легковажного шанолюбця у свій фах. Наслідки виявилися для нього куди гіршими, ніж він собі міг уявити.

Настав такий рік — борода в Кнехта на той час уже добре посивіла, — коли надзвичайно сильні й підступні демони, здавалося, геть порушили лад між небом і землею. Почалися ці порушення восени, моторошно й велично, до самого дна струснувши нажахані душі жителів селища не баченим досі видовищем на небі невдовзі після рівнодення, яке заклинач дощу завжди спостерігав і переживав особливо уважно, навіть урочисто, з глибокою пошаною. Настав вечір, легенький, вітряний, досить холодний, небо було прозоре, як скло, лише кілька неспокійних хмаринок пливло в безмежній високості, незвичайно довго затримуючи на собі рожевий відблиск уже невидимого сонця: рухливі, кучеряві, піняві пучки світла в холодному, бляклому світовому просторі. Кнехт уже кілька днів відчував щось могутніше й дивовижніше, ніж те, що йому доводилося відчувати щороку о цій порі, коли дні починали коротшати, — боротьбу стихій у небесному просторі, тривогу, що пойняла землю, рослини й тварин, якийсь неспокій у повітрі, якусь нестійкість, очікування, страх і передчуття в усій природі; навіть ці хмарки, що так довго й тремтливо спалахували на вечірньому небі, теж були незвичайні, вони наче не пливли, а пурхали, і не в тому напрямку, що вітер на землі, їхній благальний червоний відблиск довго й сумно опирався згасанню, а після того, як він вичах і збляк, раптом зникли й самі хмарки. В селищі було спокійно, дорослі й діти, що слухали розповіді праматері перед її хижею, давно порозходилися, лише кілька хлопчаків ще гасали й боролися на вулиці, а решта всі вже повечеряли й сиділи біля своїх вогнищ. Чимало було й таких, що вже спали, і навряд чи хтось, крім заклинача дощу, спостерігав за багряними вечірніми хмаринками. Кнехт неспокійно ходив по маленькому городу за своєю хижею, напружено й схвильовано розмірковуючи про погоду, час від часу сідав трохи відпочити на пень у кропиві, на якому рубали дрова. Коли в хмарках погасла остання заграва, на ясному, ще зеленкуватому небі раптом чіткіше проступили зірки, їх швидко більшало, і світились вони дедалі яскравіше: де щойно було дві чи три, вже з’явилося десять, двадцять. Багато з тих зірок і сузір’їв були знайомі заклиначеві дощу, він їх бачив сотні разів, у тому, що вони незмінно поверталися, було щось заспокійливе, втішне, далекі й холодні, вони, щоправда, не випромінювали тепла, але були надійні, мали своє твердо визначене місце, знаменували порядок і обіцяли тривалість. Такі, здавалося б, чужі, далекі від земного життя, від життя людей, такі несхожі на нього, такі недосяжні для людського тепла, тремтіння, страждання й захвату, такі глузливо зверхні в своїй благородній холодній величі, в своїй вічності вони все ж таки зв’язані з нами, можливо, вони навіть ведуть нас, керують нами, і якщо деякі люди досягають колись мудрості, духовних вершин, впевненості й переваги духу над усім минущим, то вони стають схожими на зірки, світяться, як вони, холодним спокоєм, утішають своїм холодним сяйвом, вічні і трохи глузливі. Так не раз здавалося заклиначеві дощу, і хоч він не був із зірками в таких близьких, бентежних, випробуваних у ненастанному коловороті стосунках, як із місяцем, з тим великим, близьким, вологим світилом, з тією товстою рибиною в небесному морі, все ж він їх глибоко шанував і був зв’язаний з ними багатьма повір’ями. Довго спостерігаючи зірки, скоряючись їхньому впливові, довіряючи свій розум, своє серце, свій страх їхньому холодному й незворушному поглядові, він ніби занурювався в купіль, припадав до цілющого напою.

І сьогодні зірки дивилися на нього, як завжди, тільки дуже яскріли, ніби відшліфовані, в колючому, розрідженому повітрі, але він не знаходив у них спокою, щоб піддатися їм, з невідомих просторів до нього надходила якась сила, боляче проникала в усі пори, просочувалася в очі, нечутно і вперто гнітила його, якийсь струм, якесь застережливе коливання. Поряд у хижі червоно жеврів пригаслий, теплий жар вогнища, текло маленьке тепле життя — хтось когось покликав, засміявся, позіхнув, пахло людським духом, теплою шкірою, материнською любов’ю, дитячим сном, і це невинне життя своєю близькістю робило ще темнішою ніч, відсувало зірки ще далі в неосяжну далечінь і висоту.

Саме тієї миті, коли Кнехт почув, як Ада в хижі заколисувала дитину, наспівуючи їй щось мелодійним голосом, у небі почалася катастрофа, яку селище пам’ятало ще довгі роки. В непорушній блискучій мережі зірок то тут, то там почали з’являтися спалахи, наче невидимі нитки тієї мережі раптом зайнялися, в небесному просторі навскоси, немов кинуті камінці, полетіли, розгоряючись і швидко згасаючи, окремі зірки, то одна, то друга, то кілька разом, і ще не встигло око відірватися від першої падучої зірки, не встигло ще скам’яніле від цього видовища серце забитися знов, як по небу кривими смугами, доганяючи одні одних, уже замиготіли цілі пригорщі зірок, які чи падали самі, чи їх хтось кидав; десятками, сотнями, цілими хмарами летіли вони крізь німотну ніч, немов гнані шаленою бурею, ніби осінь всесвіту зривала їх з