Гра в бісер - Герман Гессе
Жертву принесли того ж таки дня. Всі жителі селища хотіли бути присутніми на цій церемонії, але багатьох звалила з ніг різачка, Ада також лежала тяжко хвора. Туру в урочистих шатах і гостроверхій шапці з лисячого хутра мало не зомлів від спеки. В поході брали участь усі найшановніші й найдостойніші люди селища, які не були хворі: прамати з двома сестрами, старійшини, головний барабанщик Маро. За ними безладною юрбою ішла решта. Заклинача дощу ніхто вже не ображав, усі були мовчазні й пригнічені. Похід посувався до лісу, до великої круглої галявини, яку Кнехт сам вибрав для цього. Багато чоловіків узяли з собою кам’яні сокири, щоб нарубати дров для вогнища, на якому спалюватимуть тіло. Прибувши на галявину, ті, що йшли на чолі походу, поставили заклинача дощу посередині, а самі оточили його невеликим колом. Далі, більшим колом, поставали всі інші. Оскільки люди нерішуче, збентежено мовчали, першим озвався сам Кнехт.
— Я був вашим заклиначем погоди, — сказав він, — і довгі роки намагався виконувати свої обов’язки якомога краще. Тепер демони повстали проти мене, мені вже ні в чому не щастить. Тому я запропонував себе в жертву. Демони стануть після цього ласкавіші. Мій син Туру буде вашим новим заклиначем дощу. А тепер убийте мене, і коли я буду мертвий, докладно виконуйте всі вказівки мого сина. Прощавайте! Але хто ж мене вб’є? Я пропоную барабанщика Маро, це робота якраз для нього.
Кнехт замовк, але ніхто не ворухнувся з місця. Туру, аж багряний під тяжкою хутряною шапкою, страдницьким поглядом обвів присутніх, уста його батька скривилися в глузливій посмішці. Нарешті прамати розлючено тупнула ногою, жестом підкликала Маро й гукнула йому: — Іди ж! Бери сокиру і роби, що треба! Маро з сокирою в руках спинився перед своїм колишнім учителем, він ненавидів його тепер ще дужче, ніж досі, глузлива посмішка на мовчазних старечих устах тяжко ображала його. Він підняв сокиру, замахнувся, цілячись у голову, але не вдарив, затримав сокиру вгорі й уп’явся поглядом у свою жертву, чекаючи, поки вона заплющить очі. Та дарма, Кнехт уперто тримав очі розплющеними й дивився на чоловіка а сокирою. Обличчя його майже нічого не виражало, якщо й можна було щось прочитати на ньому, то хіба що співчуття чи глум.
Маро люто шпурнув сокиру геть.
— Я не можу! — пробурмотів він, проштовхався крізь коло найдостойніших і зник в юрбі.
Дехто стиха засміявся. Прамати побіліла з люті, сердита на боягузливого, нікчемного Маро не менше, ніж на зарозумілого заклинача дощу. Вона кивнула одному із старійшин, тихому поважному чоловікові, що стояв, спершись на сокиру і, видно, соромився всього цього неприємного видовиська. Той виступив наперед, коротко, приязно кивнув жертві, — зналися вони ще з хлоп’ячих років, — і тепер Кнехт послужливо заплющив очі, міцно заплющив і ледь схилив голову. Старий ударив його сокирою, і жертва впала додолу. Туру, новий заклинач дощу, не міг вимовити й слова, тільки жестами показав, що треба робити. Невдовзі виріс великий стос дров, і на нього поклали мертве тіло. Врочистий ритуал добування вогню з допомогою двох освячених паличок був першим актом Туру на посаді заклинача дощу.
СПОВІДНИК
За тих часів, коли ще був живий святий Іларіон, хоч уже й досяг глибокої старості, в місті Газі проживав один чоловік на ім’я Йозеф Фамулус, тобто Служник, який до тридцяти років чи й довше провадив світське життя і читав поганські книжки, але потім через жінку, якої він домагався, спізнав святе вчення і втіху християнських чеснот, піддався очисному хрещенню, зрікся своїх гріхів і не один рік просидів у ногах пресвітерів міста, з жадібною цікавістю слухаючи улюблені розповіді про життя праведних схимників у пустелі, аж поки одного дня, вже тридцятишестирічним, став на той шлях, який здолали до нього святі Павло й Антоній, а після них ще стільки праведників. Він віддав рештки свого майна старійшинам, щоб ті розділили його між бідними парафіянами, попрощався з друзями біля міської брами й подався в пустелю, з жалюгідного світу в убоге життя схимників.
Довгі роки його пекло й сушило сонце, довгі роки він здирав у молитві коліна об каміння й пісок, не вживав їжі до заходу сонця, щоб потім поживитися жменькою фініків; дияволи мучили його своїми спокусами й випробуваннями, глумилися з нього, але він перемагав їх молитвою, покутою, самозреченням, так, як ми й читаємо в життєписах праведників. Не одну ніч він, не склепивши ока, стежив за зірками, і вони теж спокушали й бентежили його, він пізнавав астральні фігури, з яких колись навчився вичитувати історію богів і символи людської натури — пресвітери цілком відкинули цю науку, але вона ще довго переслідувала його видивами й думками з тих часів, коли він був поганином.
Скрізь, де в тому голому пустельному краю било джерельце, де було трохи зелені, менший чи більший оазис, жили тоді схимники, декотрі самотою, а декотрі невеличкими братствами, як їх зображено на фресці пізанського КампоСанто;[58] жили вони в злигоднях, але з любов’ю до ближнього і були палкими прихильниками своєрідного ars moriendi[59] — мистецтва вмирати для світу і для власного «я», наближатися своєю смертю до нього, до Спасителя, до світла й нетлінності. їх відвідували ангели й дияволи, вони складали гімни, виганяли демонів, лікували, давали благословення, наче взявши на себе завдання могутнім злетом запалу й відданості, екстатичним надміром зректися всього світського, спокутувати жадобу насолод, брутальність і хтивість багатьох минулих і багатьох майбутніх віків. Дехто з тих пустельників, мабуть, володів старовинними способами очищення ще з поганської доби, методами і вправами, за допомогою яких в Азії вже сотні років уміли плекати свій дух, хоч про це вголос не мовилося і хоч ніхто вже не навчав цих методів і йогівських вправ, бо на них була накладена заборона, яку християнство дедалі більше накладало на все поганське.
У деяких схимників це духовне горіння породило особливий хист: уміння молитись, лікувати хворого дотиком своїх рук, провіщати майбутнє, виганяти диявола, виносити справедливий присуд і накладати покару, вміння втішати чи благословляти людей. У душі Йозефа теж дрімало таке вміння, і з роками, коли вже його волосся почало рідшати, те вміння
