Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Всі встали і проспівали " Ще не вмерла Україна"!…

На цьому нарада закінчилась.

Головний отаман Гонта відійшов на свою Звенигородщину, а Хмара і Завгородний зійшлися тут же в Матвієвці на свою нараду, на яку прибув і жвавий Юрко Горлиця-Горський.

На нараді вирішили разом, спільними силами намагатися ще раз пробитися на Захід, до Польщі або до Румунії. Хоч отаман Хмара не мав бажання йти на Захід, але Завгородний його намовляв, кажучи:

— Якщо пройти всім не вдасться, то з останньої зупинки вишлемо до штабу армії УНР своїх зв'язкових, маємо добрих хлопців з галицьким мовленням і вони підуть і розвідають та й принесуть нам усі відомості, що робиться в Польщі з нашим проводом та військом.

Довго не думали. Зробили реорганізацію своїх частин, залишили непотрібний тягар зброї та амуніції отаманові Чорноті, та й мерщій у дорогу. Поспішали, поки нема снігів, а тим часом зробилася відлига і потепліло.

З Матвієвки повернули до лісу, пройшли ним певну віддаль, а потім повернули і пройшли поміж селами Вищими та Нижчими Верещаками до села Соснівки, де перебули одну добу. Тут Микола Кібець довідався, що до села Цибулева вступила червона частина, так звана "БеБе"/ борьба с бандітізмом/.

То ж Микола й запалився бажанням всипати трохи перцю до тієї " большевицької баланди".

Він просив от. Хмару вдарити всіма силами на Цибулів, але Хмара і Завгородний не радили відхилятися від наміченого пляну вимаршу і не погодилися на пропозицію Кібця. Навпаки, вони домагались, щоб іти наміченим шляхом усім разом.

— В такому разі, — сказав Кібець, — ви їдьте, а я промаршую Чутою та й заїду до Цибулева, а потім вас незабаром дожену.

Отамани трохи нарікали на неслухняного Кібця, але й не дуже боронили, кажучи:

— Нехай вчинить свою волю, а як залишиться з головою то дожене нас.

Взявши з собою до сорока козаків і кулемет, Кібець на світанку вирушив своєю дорогою.

Хмара іЗавгороцний помаршували своїм шляхом через залізницю на Рубаний Міст, звідтам на Бовтижку де зробили перевірку, а далі до лісу Раєвського в якому й спинилися чекаючи на Кібця. Хотіли довідатись про нього та вияснити що з ним сталося.

Після роззброєння Володимирського ескадрону навколиші лісові села, в тім числі й Цибулів, були без місцевої влади, яка тепер сиділа на станції Знаменка. В селах верховодили війська "БеБе".

На станції Знаменка, та й по інших залізничних станціях та селах були розвішані великі большевицькі плякати з малюнком хижого птаха — кібця який нападає на чевовоармійські лави. Цей кібець в своїх кривавих пазурях несе двох червоноармійців як курчат, а з них великими та густими краплями стікає кров. Він же ще швидше летить за другими, витягнувши шию вперед і клює своїм кривавим дзюбом переполоханих вояків. Під цим малюнком на плакаті великими літерами напис: Бандит — кобець!

Правда, не довговічним був цей плякат. Большевики й самі скоро розкусили дух того малюнку, що лякав не людей а червоних і зміцнював завзяття повстанців. Плакат скоро ліквідували.

Частина по боротьбі з бандитизмом що розмістилася в Цибулеві, складалась лише з кінноти. Штаб і командир містилися в хаті Івана Лимаря, що жив рядом з церквою св. Миколая. Большевики тероризували населення, а особливо старого Бондаренка Степана, батька Миколи Кібця.

Про ці речі Кібець довідався ще в Соснівці, а тепер з своїм загоном поспішав до Цибулева щоб ще раз пригадати товаришам "почем сотня гребешков".

Наступного дня вранці Кібець явився до табору Хмари в Раєвському лісі. Йому на зустріч вийшли отамани Хмара і Завгородний. Кібець від задоволення аж сяяв, така була успішна його акція. А козаки його просто тріюмфували, кажучи: Комуні таки всипали трохи перцю.

Пізніше, на дозвіллі, в гурті отаманів і козаків, Кібець розповідав про свій напад.

— Свій-відділ я зупинив у ліску Чутках, який близько від великого лісу " Чути". Призначив місце, де має бути засідка і наказав чекати мене, чи мого повідомлення. Можливо, мені вдасться привести червоних під засідку. Коли до вечора не вернусь, то щоб далі не чекали, а доганяли загін. Ще сказав я їм щоб слідкували пильно, можливо я буду їхати з червоним командиром попереду, поруч, то аби вважали на мій сигнал: я буду увесь час надівати та скидати з голови кашкета. Це я робитиму щоб бува не стрілили в мене як відкриєте вогонь по ворогові.

Обумовивши ці подробиці, наостанку додав:

— Про дальшу мою підготовку, про наступний хід нашого задуму я вас повідомлю.

Після цього розпорядження я взяв трьох сміливих козаків, ось вони тут, переодягнув їх в червоноармійську, з п'ятикутною зіркою будьонівку уніформу, добре озброїлись револьверами, шаблями і рушиницями, набрали з собою гранат і рушили. Для більшої певности я надів через плече командирську планшетку, приліпив комісарську борідку, і козаки казали: Наш командир мас чудовий вигляд.

Гей, кажу, хлопці, або голову збути, або слави здобути! За мною, кажу, хлопці! І нас чотири вискочило в степ, помчали як Тарас Бульба з синами. Об'їхали навколо села, а потім і в село повернули. Тут нас зустрів ворожий роз'їзд із двох вершників. Где єсть ваш командир? — запитую сміливо привітавшись. Вони мені відкозиряли і без жодної пвідозри довели до хати Лимаря, хоч я і сам ліпше знав село, ніж вони, бо тут виріс, але червоні про це нічого не знали.

Приїхавши до Лимаря ми вдвох з Іваном ідемо до хати. Роз'їзд трохи постояв коло хати і від'їхав. Тільки ми вступили до сіней як нам на зустріч Вустя, Лимарова жінка. Як глянула на мене, зразу ж пізнала, і з переляку закам'яніла. Я вловив її погляд і приклав палець до своїх уст, подав знак, щоб мовчала. Вона вернулась у другу половину хати і більше не виходила ні вона, ні її чоловік.

Ми сміливо зайшли в другу кімнату де мешкав