Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко
Передніх Кібець пропустив без перешкоди, виждав доки вся валка з початку до кінця була під його зором.
— Вогонь! — раптом дав команду.
В одну мить гримнув рушничний залп, зацокотіли кулемети, вибухали кинені гранати…
Передні вершники рванули вперед, в транспорті створилась колотнеча. Мертві й ранені коні запрудили рух так що нікуди їхати. Задні вершники пробували тікати назад. Дехто зайняв оборону зіскочивши з коня, ховаючись за насипом по той бік дороги.
В запалі боротьби Кібець не помітив, що ворог заліг за горбком. Він з своїм відділом вискочив із засідки і в нестримному запалі кинувся доганяти тікаючого ворога.
Та не судилось догнити. Ворог з укриття відкрив вогонь по вершниках і по лісі. Тієї нещасливої хвилини ворожа куля вирвалн з повстанських лан найхоробрішого і сміливішого лицаря — Миколу Степановича Бондаренка — Кібця. Упав з коня мертвим, але шаблі із своїх міцних та відважних рук не випустив. Він її символічно передавав і доручав живим борцям щоб продовжували боротьбу за Волю і незалежність України. (Кібець держак шаблі затиснув так що довелось розгинати по одному кожний палець) З його відділу при цій сутичці було ранено одного козака, забито троє коней. Решта вернулася до лісу.
Прикриваючись вогнем, червоні тікали розбігаючись на всі боки, В коротці всі вони зникли. Стрілянина припинилась. Серед дороги залишилась валка з одинадцяти підвід.
Повстанці вийшли з лісу і розгорнулися лавою в атаку. Спротиву майже ніде не зустрічали. були забиті і ранені червоноармійці та коні. Коли повстанці підійшли до возів, гримнув ще один постріл яким поранено повстанця, але другого пострілу ворог вже не встиг зробити, його прошила повстанська куля. Це був перший заступник Будьонного — тов. Пархоменко, який сам провадив, як виявилось, цю особливу валку з великими ціннощами та важливими документами. І козаки дуже шкодували що таку важливу людину не дістали живою.
Серед цієї валки виявилось п'ять мобілізованих селянських підвід з підводчиками. З їхніх возів ми познімали різні тяжкі скрині та коробки, перевиязали раненому селянинові ногу, замінили вбиті коні і наказали підводчикам слідкувати за раненими відпустили додому. Снрямували їх на безпечну дорогу. Вони з радістю від'їхали.
Насувалася ніч і ми поспішали всі здобуті скарби повантажити на свої вози. Аж тут довідались від раненого полоненого, що це є армійська скарбниця, і що на цих шости возах є різні цінності та папери й військові документи армії. Візниками на кожній з цих підвід сидів червоноармієць. На одній підводі волинського типу з добрими, молодими кіньми, їхав сам Пархоменко, а його кінь, осідланий, йшов прив'язаний за возом. На інших возах все було накрите брезентами та добре прив'язане. Ніяких речей розглядати тут не було часу, треба було скоріше тікати.
На Пархоменкову підводу поклали труп славного воїна Кібця і поспішно рушили в напрямку Лебедина.
Їхали майже цілу ніч, обминаючи небезпечні села, де стояло червоне військо, але Лебедина ніяк було обминути бо з одного боку міста болото і круча, а з другого — глибока залізнична виїмка, а далі високий насип. Мусіли їхати просто через Лебедин.
Вислали наперед дозорців і їхали з напруженою поготівлею кожної хвилі зустрінути ворога і прийняти бій. Але того не сталося, все пройшло щасливо. Зовнішній вигляд і вся наша одежа та зброя нічим не різнилася від будьонівських частин червоної армії, в яку ми переодягнені були, і тому ніхто не мав найменшої підозри, що ми не будьонівці. І так Лебедин ми перейшли щасливо.
Ніч в цьому перемарші минула без пригод, лише перед ранком ми дісталися в Надлак де і зупинились та розмістились на постій, тут червоного війська не було. Спокійно відпочивали від учорашніх бойових пригод та цілонічного поспішного маршу.
Забитого Миколу Кібця занесли в приміщення школи і там поклали для похорону. Школа стояла не далеко від церкви. Негайно покликали теслярів, добули дощок і замовили труну. Незабаром Микола Кібець лежав у новій сосновій домовині, серед просторої шкільної зали, гарно убраний, готовий в далеку останню дорогу.
Тяжко відходити на вічний спочинок не здобувши волі Україні, але таке героїчне життя, яке він поклав на вівтар Батьківщини, цей сімвол вічно буде горіти вогнем любови і жертвенности, вічно буде кликати і запалювати наступні покоління до нової рішучої боротьби за свою незалежну Батьківщину.
Місце вічного спочинку було приготоване в ограді на церковному погості біля церкви. По обіді заграла сурма і на дзвіниці жалібно залунав самітній дзвін. До школи зібралося повстанське товариство і багато місцевих людей, щоб віддати останню пошану безстрашному воїнові Миколі Степановичу Бондаренку — Кібцю. Всі козаки пройшли біля труни і віддали воєнний салют побратимові — командирові повстанського війська.
Серед місцевого большевицького активу знайшлися такі, що не зорієнтувалися в події, яка відбувалася тут, прийняли повстанців за червоноармійців, та хотіли перешкодити і переконати організаторів похорону не хоронити з попом та з хрестами, та ще й біля церкви. Але відповідь для них була дуже коротка… Того ж дня, тільки без священиків, хоронили їх… і поза церквою.
Із школи винесли Миколу на подвір'я і з труною поставили на мари. Підняли їх на свої рамена отамани Хмара та Завгородній, старшини Залізняк та Вернигора (автор цих спогадів), та два інших, та й понесли до могилі.
Розпочався похорон.
Священик з дяком провели відповідні молитви, потім в двійку співали, незабаром до їх співу приєднались козацькі голоси, що добре знали церковні співи і панахиду, і утворився імпровізований хор.
Отаман Хмара стояв спереду, в почесній варті, через його плече висіла Миколина кабура. В почесній варті були: отаман Завгородній та старшини Залізняк і Вернигора, та два найближчих земляки Миколи.
Одна частина козаків стояла строєм біля могили, а решта — навкруги. Коли священик закінчив
