Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Пройшли якусь віддаль, і на світанку зупинились у невеликому селі біля річки Синюхи. Тутешні люди займалися рибальством і дуже радо гостили нас рибою. Стояли ми тут одну добу, поки наша розвідка виявила, чи була можливість нам рухатися вперед за призначеним пляном.

Розвідка дізналася, що за Синюхою також оперують спецчастини Котовського. Ці пекельні частини п'яних головорізів мали широкі уповноваження тероризувати населення і вільно гуляли по обох берегах Богу, доходили також і до Синюхи.

Не було такого села куди б не заїздили червоні кати Котовського, вишукуючи петлюрівців і "бандитів"-партизан. Роз'їжджали вони по вулицях, стріляли, розмахували шаблями, піячили й грабували та об'їдали українське селянство. Коні у них були добрі та й відживлені, самі вони ситі та п'яні.

Повстанське ж військо і коні були змучені всіма труднощами партизанського життя: постійні переходи, нестача харчів і фуражу та безперервні воєнні дії з переважаючими силами противника. Всі були такі ослаблені, що навіть місцеве населення впізнавало хто ми.

Під одним селом, біля Синюхи, напала на нас частина Котовського. Зірвалася стрілянина. В бій вступати ми не бажали і стали відходити дорогою до лісу Спорного.

Як і завжди в таких випадках, ми розділилися на групи і одну з них негайно направили в засідку, а друга, вівступаючи, манила ворога за собою. Раніше засідками та наскоками оперував Кібець, а після його смерти от. Хмара доручив цей відділ кінноти старшині Залізнякові.

Залізняк узяв із собою до півсотні кінноти та два кулемети і чвалом обскочив лісок та засів на краю ліса, при дорозі, якою мали відступати повстанці.

Отамани Хмара й Завгородній, що ставили спротив, почали відступати а потім і втікати тією дорогою. Побачивши цей відступ, котовці з криком і стріляниною щосили погналися за повстанцями.

Коли частина партизанських загонів проскочила в ліс, а частина ще була під лісом, ворожа лава дуже наблизилася, Залізняк відкрив вогонь. Передні ряди червоних вершників лягли покотом, а поміж рештою зчинилася неабияка паніка; почали тікати назад і зникли.

Бій пройшов вдало. Котовці мали таку добру зузстріч, якої й не сподівалися. Втрати їхні були великі в людях та і в конях. Число вбитих досягало до півсотні.

Після бою повстанці пройшли по бойовищу поміж раненими та вбитими. Ранені підіймали догори руки й просили помилування. Партизани ж перевірили кабури в сідлах та взяли один кулемет і багато набоїв до нього, рушниці, шаблі й нагани. Поле бою залишили для уборки Котовському.

Після такої зустрічі погоня за нами котовців в цій окрузі припинилася на довгий час.

Повстанці ж після такої вдалої баталії зупинилися в одному селі й відпочили. Отамани Хмара й Завгородній скликали нараду старшин та розглянули й обговорили всі моменти минулого бою. При цьому подякували от. Залізнякові за вдалий напад і прочуханку, яку він зробив котовцям.

Між тим від розвідки наспіли відомості куди і як повстанці мусять переходити, прямуючи на Захід, Через річку Синюху перехід був ще неможливий, лід був тонкий і треба було шукати мосту.

Довелося маршувати до Новоархангельського де й перейшли річку та взяли напрямок на Покотилово і його ліси. Недалеко лісу протікає легендарна річка Ятрань, яка "круто в'ється і по камені шумить"… В селі Орловій її перейшли.

Тут був міст і гребля, до стояв турбиноний млин та круподерні, що мололи для комуни і виробляли перлові крупи. При цій нагоді й ми запаслися погрібною кількістю борошна та крупами.

Пройшли Голованівські ліси, піднялися вгору по Богу до Тростянця, де й натрапили на іншу частину Котовського. Бій був невдачний і ми з двома раненими підступили до Тернівки і там зупинились, Розвідка принесла відомості, що всі села від Богу і на захід до самої Польщі й Румунії заповнені кіннотою Котовського а з ними і спецчастиннми, які маршують з села до села і тероризують населення, роблячи чистку від "петлюрівських банд". Наше пересування на Захід стало загрожене, або й зовсім неможливе. Тут знову виникло питання: що робити?

Отамани Хмара і Завгородній вирішили скликати нараду, на якій вирішено припинити марш на Захід і ждати до літа в місцевих лісах та селах. В літі, коли степи одягнуться травою, а ліси вберуться листям, то легше буде маскуватись і робити переходи, А тим часом треба вертатись назад до Холодного Яру і довколишніх лісів.

В Холодному Яру є ще пару добрих землянок, так наче б і перезимувати буде добре. Поворот назад був мало підозрілим, бо деякі частини чпрноних відходили в тил для демобілізації.

Звідсіля командировано двох козаків добровільнів до Уряду УНР, в Польщу, з особливо важливими документами від повстанців Холодноярців, щоб узгіднити спільні воєнні дії, або й спільні пляни боротьби в інших умовах…

З Тернівки повертаємось назад через Рижівку та інші села, назви яких тепер не пам'ятаю / те що було занотоване, залишилося в землі і, гадаю, давно зогнило/. Перейшли Синюху і взяли напрямок на Малу Виску, а з Виски до Звенигородки, щоб зайти до отамана Ґонти, що перебував у цій окрузі.

Проходимо селами мов би червона частина, ми нікого не чіпаємо, і нас ніхто не зупиняє. Де потрібно то зупиняємось на постій, харчуємось і об'їдаємо селян… Дійшли до Мокрої Калигірки, де стояли загони отаманів Ґонти і Гризла. Вони були дуже раді нашому приїздові і прийняли нас як рідних, гостинно.

Навколо них блаженна тиша і Божа благодать. Ніхто в цій місцевості не воює, ніхто нікого не переслідує, не ворогує і не ганяється.

— Що це є, другий світ? — запитав от. Хмара Ґонту.

— Тимчасове замирення з комуною, — жартома відповідає Ґонта.

— Дивно! І давно це сталося?

— Щойно оце започаткували.

— В такому разі може й ми скористаємо з вашого перемир'я та трохи відпочинемо, хоч виспимось та доладу себе приведемо, — сказав Хмара.

— Будь ласка, ми дозволяємо, —