Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Після Дибенка виступав з промовою сам генерал Яхонтов. Говорив він не довго, лише висловив своє задоволенля з тієї події, яка відбувалася. Привітав усіх та теж рекомендував поїхати в Київ, нібито на екскурсію.

— Більшість партизан, — продовжував Бойко свою розповідь, — були захоплені таким гарним прийняттям та обіцянками, Були, правда, й такі, що говорили: " з великих обіцянок мало коли буває щогл, доброго, а більше злого."

— Після прийняття, — говорив далі Бойко, — і смачного ситого обіду, дехто з метких хлопців зуміли зникнути, Далі, щоб не розбіглись усі, нас було взято під варту.

Уважно, не пропускаючи жодного слова, слухав Ґонта оповідання свого побратима, а той продовжував:

Незабаром Дибенко повіз нас до Києва, де нас зустріли привітно і примістили в школі червоних командирів, де були вже вищі й нижчі кляси. Нас, новоприбулих перевірили за здібностями і знанням та й розмістили в касарнях, по клясах.

Тепер уже нас зобов'язував військовий режим і дисципліна. Без дозволу за ворота - ні кроку. Спочатку водили нас під командою, разом з іншими курсантами, по деяких музеях і показали важливі історичні місця, а пізніше — лише наука. Ніхто вже не міг вийти за ворота. Навчання розгорнулось на повний хід: словесність по клясах, а муштра у великому дворі школи, який був обнесений високою огорожею з колючими дротами зверху. Вчилися ми наполегливо і почили звикати до нової ролі курсантів та забувати потроху своє недавнє минуле.

— Так минуло, — розповідав далі Бойко, — біля трьох місяців часу, а потім пройшла чутка, що частина курсантів має виїхати до Харкова в школу червоних старшин, і бажаючі можуть зголошуватись у своїх командирів.

Майже всі ми зголосились і раділи такій зміні, сподіваючись побачити якесь інше, своє середовище і інший ліпший світ та кращі умовини.

Одного дня, по обіді, усіх нас і нам подібних, по списках, викликано і поставлено в лаву та оголошено, що всі ми відряджаємось до Харківської Школи Червоних Старшин у Харкові. Виявились такі що не хотіли переїжджати в Харків, просились бути в Києві, але було всім ще раз сказано що ніяких змін вже робити не можна.

Після цього було наказано готуватись до виїзду, забрати кожному особисті речі і зібратися всім до казарми Б, і там бути готовим в дорогу. Ми зібрались.

По дванадцятій годині ночі нас вивели на подвір'я, де стояли проготовані вантажні автомашини, на які нас усіх розмістили і під сильним конвоєм повезли на станцію Київ — Товарова. Тут на нас чекали товарові вагони з вікнами заґратованими колючим дротом, до яких нас і наладовано по 40 осіб до вагону.

Тоді ми зрозуміли, що справа кепська, бо до школи в таких вагонах не везуть.

Постояли ми в Києві цілий день до вечора, аж тоді наші вагони причепили до якогось потягу і повезли в напрямку Знаменки.

Всі ми тепер побачили, що везуть нас до Харкова, до відомої в'язниці на Холодній Горі, на фізичне знищення, а не до школи. І я вирішив за всяку ціну тікати…

З великим зусиллям зірвав я з вікна колючий дріт. Руки порізав і пошарпав, але болю я не відчував — думка була моя за вікном.

Минули станцію Цвіткову, прямуємо до Бобринської. Тут я виліз за вікно і впав на ходу під насип, упав і покотився. Радість життя заливала мої груди.

Варта помітила і почала стріляти. Ранили мене в ногу, але не вбили.

До світанку я згарячу зайшов далеченько від місця мого причалу, до благословенної землі і заховався та відпочивав. Одне моє щастя: на дворі потепліло, весна наближалася а тому й не замерз ночуючи в полі під скиртою. Аж на третю ніч добрався я до Киселівських хуторів, де й розповів про свою пригоду. І мені люди повірили, перев'язали мою рану і перевезли мене сюди, до Шполи. А тепер я і маю притулок у свого брата.

Я, пане отамане, — продовжував сотник Бойко, — дуже помилився повіривши в амнестію, і бажав би хоч одно ще добре діло зробити, поки живий: повідомити тебе, друже отамане, розповісти тобі і побратимам про підступ та обман. Щоб знали ви, як заманюють нашого брата повстанця амнестіями та що справді роблять з тими, хто піддався большевикам на віру.

Не гнівайся на мене отамане, — вів далі Бойко з сумом, — що гірка доля завела не одного з нас в сліпий кут. Бо ми не маємо сили, перемагають нас вороги. Ти рятуйся сам, та й іншим допоможи врятувати життя всіма можливими і доступними тобі засобами, пробирайтеся на Захід, за кордон. Якийсь час я буду пробувати переховатися тут, а потім і сам подамся десь далі, підшукаю спокійніше місце. Дуже мені шкода тих хлопців які повірили в амнестію, повірили в брехню "трьох жидів верховодів", що оголосили амнестію. Тепер всі наші хлопці загинули…

Отак, слухаючи журливу розповідь Бойка, отаман Ґонта і його варта та господар хати, посиділи всі разом при гостинному стлі, підкріпилися, чим Бог обдарував, а тим часом прийшла пора й вирушати. Попрощавшись, від'їхали своєю дорогою.

Коли вернулись до свого табору, отаман Ґонта зібррав усіх повстанців і розповів їм почуте, яка доля чекає всіх тих що повірять в большевицькі обіцянки, повірять в амнестію.

Минав час, повстанські лави маліли щодня, але в амнестію вже ніхто не вірив.

Отаман Ґонта не вступав у бої з ворогом, не мав сили і обмежувався лише незначними наскоками в разі потреби. Дехто з повстанців лишав загін, конспіруючись переходив на мирну працю, вливався до загального людського моря. Але решта все чекала і сподівалась якихось змін. Нетерпляче ждали повернення посланця з Польщі, а може й самого уповноваженого від уряду УНР, і штабу Армії.

Нарешті прийшла довгожданна весна 1922 року, але й вона не принесла бажаних надій і щастя повстанцям. Їхні загони щодалі то меншали. Хто міг, відходив і якось влаштовувався на цивільну працю.

Але все ж лишалася чимала частина козаків, які ждали посланця з Польщі