Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

class="book">Але отаман Завгородній заборонив це робити, він сказав що нам неодмінно треба зустрінутися з Гонтою, бо ми з ним давно втратили зв'язки. Тому нам треба до нього в ліс поїхати. Крім того там напевно буде пол. Бойко, який вертаючись у Польщу, мав бачити Ґонту. Так само варто побачити Тютюнника, про якого згадувалось, я його особисто знаю, почути що він скаже.

— Самоліквідуватись і не лізти на рожен, нас там оточать і знищуть! — чулися голоси.

За два тижні під дубом знайшли короткого листа в якому подано пароль і дату, коли курсанти прибудуть щоб разом їхати на нараду.

В призначену суботу отаман Завгородній прибув у Чорний ліс, чекав на провідників-курсантів. Загін повстанців розділився, більша половина не хотіла їхати на зустріч до Спорного, підозрівали пастку. Будь розсудливий та обережний, застерігали Завгороднього, не їдь на зустріч.

Але Завгороднього тягнуло їхати щоб побачитись там з Тютюнником, він нікого не слухав, горів бажанням так само побачитись з Гонтою, які туди прибудуть.

— Доки я буду ходити один по цих лісах, казав він тужливо, рішайте самі, хто хоче — залишайтесь в лісі а хто зі мною, поїхали. Там ми, на зустрічі остаточно вирішимо справу з провідними особами, назад не повернемось а поїдемо за кордон.

— Шкода мені тебе отамане, довший час ми тебе знали як незламного, бойового командира і друга, що в найгірших небезпеках давав собі раду, а тепер заломився, сам сунеш голову в червону пастку, — дорікав Грицько Довженко. Це ж курсанти самі видумали цю нараду, оточать вас там і знищать. Ми з тобою, отамане, прощаємось на віки, — закінчив сумно Довженко, підійшов до свого отамана, потис руку і поцілував. За ним підходила решта козаків і прощались.

Завгородній розгнівався таким прощанням і кинув:

— Що це ви прощаєтесь мов би на той світ виражаєте!

— Так є, пане отамане, на той світ провожаємо.

Це на Завгороднього ще більше подіяло, вій подавав руку збентежений, хвилювався що розлучається з частиною козаків, мабуть навіки, але до попереджень своїх побратимів не прислухався, діяв за покликом свого наставлення мов би зачарований обіцянками курсантів. Вперся і ніяк не хотів в цей рішальний час змінити своєї думки.

Нарешті два вершники, провідники, відомі вже всім курсанти прибули на місце призначення. Привітались з радісними посмішками на обличчі.

Це була субота кінця квітня 1923 року.

Отаман Завгородній ще раз подивився на залишених в лісі козаків, якось вимушено посміхнувся, махнув рукою і поїхав. За ним півтора десятка повстанців які повірили ку. рсантам в обіцянки. Спереду їхали курсанти з Завгороднім, а за ними повстанці. Виїхали з лісу Чорного і поїхали до Спірного.

Кого вони там зустріли, як відбувалась та зустріч, які там були провідникм і скілько їх — не відомо. Була чутка що нарада в лісі Спорному відбувалася в хаті лісника. Можливо що й не в хаті, а на подвір'ї, але з тієї наради ні отаман Завгородній, ні жоден з повстанців не повернулись. Ніби гостей приймав сам генерал Тютюнник під контролею і охороною спецаґентури ЧеКа, яких в лісі було сила-силенна зохована в чагарниках.

Коли розпочалась нарада то червоних зібралося в три рази більше як повстанців.

Тепер уже довірливим повстанцям стало ясно, що вони опинилися в пастці і вони кинулися до спротиву. Почалася стрілянина й рукопашна бійка. Між чекістами були ранені і вбиті, але партизанів оточили і побили всіх тут же на місці.

Після цієї "наради" червоні заспокоїлись, партизани більше не воювали, а розходились хто куди. Частині партизан пощастило включитись у мирне советське життя і переховатись. Дехто пішов у Польщу, а невелика групи коло 25 осіб ходила лісами та робила наскоки ще й у 1924 році.

Єградківська трагедія

Щоб заспокоїти українське населення, Ленін в 1923 р. проголосив НЕП, а потім дозволив куцу українізацію. Настав сякий-такий спокій. Життя улаштовувалось, а мужички, одержавши землю, взялися за господарство.

Село Єлисаветградківка стала районом, тут були: управа, суд, прокурор, слідчі, міліція та чекісти.

Надійшов 1928—29 р. В тих роках розпочалась колективізація, яка не мала успіху. Тоді ж відбувся в Харкові голосний процес над свідомою українською інтелігенцією, знаний, як "процес СВУ".

В селі Цибулеві з'явився провокатор, що називався: Прокіп Єгоров, третього коліна жид.

За часів НЕПу він мав олійницю і трактор "фордзон". "Комсомол" — сільські гарячі молодику виніс постанову розкуркулити його і віддати під суд та розстріляти. Але з того нічого не вийшло. Нібито його помилували тому, що він був без ноги. В дійсності ж його відпустили, бо був він на службі в ЧеКа і як агент для них корисний, що мав довір'я серед заможнішого і свідомого населення.

Цей провокатор, за вказівками ЧеКа, взявся за роботу. Він добре співав і, хоч був без ноги, але рухливий. З'являвся скрізь, де його й не запрошували, брав участь у різних "випивонах" і гульбищах.

Тримаввін кобилу, на якій об'їздив навколишні села: Гутницьку, Красносіль, Єградківку та інші. Не минав жодного базару. Цей нелюд, що хотів упитися християнською кров'ю складав списки й передавав в Зінов'євськ, до ЧеКа.

Почалися арешти, особливо в Цибулеві, Єградківці та інших селах підлісної округи, що колись брали активну й діяльну участь у повстаннях.

Тих арештованих назбирали до півтори сотні на подвір'ї міліції, а потім відправили їх з Єградківки, під охороною двох кулеметів, з великими загонами чекістів по боках, до міста Зіиов'євська-Кировограду.

З цієї групи повернувся лише один цибулівський неграмотний Сидір Задоя. З неї більша половина була розстріляна а решта одержали різні терміни заслання в сибірську тайгу, в концтабори.

Окрім 110 літнього діда Трубина і Удодової Вусті, це національне відродження України коштувало лише Цибулевові 46 осіб знищених та багато більше засуджених.

Маю список, але, з відомих читачам причин, не бажаю його опубліковувати.

Та хвиля московського червоного терору не обминула й холодноярської