Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Дорогою робили іноді наскоки на залізничні станції та пошти, брали що було потрібно, а особливо забирали гроші, які, хоч були й безвартісні, але й необхідні. Без грошей теж було зле.

При кожному нападі червоні все більше натискали, та знищити нас не могли, бо партизани навчилися дуже скоро замітати за собою сліди.

Кінчався 1922 рік. Надійшла осінь, а за нею й третя повстанська зима.

Загін залишенців, із отаманом Завгороднім на чолі, пішов до лісів Чорного й Чути, де було пару землянок. Там була можливість перебути холод і привести себе до порядку. Робили деколи не значні, але й на більшу віддаль, вимарші. Доходили й до Холодного Яру та перебували там деякий час. Святкували там Різдво Христове.

В Холодному Яру і далі тримався Чирнота /Деркач/. Навколо нього спокій і тиша. Червоні стали обминати Холодний Яр, цим підлабузнювались до населення. До Чирноти надсилали листи і агентів та намовляли піддатись на амнестію.

Завгородній не радив того робити, щоб пізніше не жалували.

Чирнота нарікав на безнадійний стан своєї "Холодноярської республіки" і говорив:

— Ми є в оточенні, скоріш чи пізніш облогу стиснуть і зроблять що схочуть. Вони можуть палити села і загине чимала кількість невинних людей: жінок і дітей, Чирнота був у крайньому розпачі і мав уже намір піддатись. Частина його молодих козаків пішла в невідоме. Частина розійшлася по лісах, як лісоруби, а весною йшли на Дніпро, на різні навігації. Але не всім то вдавалося, в той час розрухи не так легко було найти роботу.

Навідувався до Холодного Яру з пару разів і пол. Бойко.

В середині літа 1923 року Чирнота /Деркач / піддався і доля його невідома.

Настала весна 1923 року. Група залишенців з отаманом Завгороднім знову почали свої перемарші по лісах і степах. Не раз проходили тими самими дорогами. Проходячи лісами, заходили до лісників у їхні сторожки, щоб здобути дечого, або запастися водою.

Бували в одного лісника, що його сторожка була під лісом Чорним, з боку села Дмитрівки. Хоч прізвище його бкло російське Сільвейстров, але він часто допомагав партизанам і ввійшов у їхнє довір'я.

Його син-курсант Зінов'євської кав. школи /Єлісаветград / був шпигуном від ЧоКа. Він довідувався від батька, чи бувають у нього, або проходять близько нього партизани і батько пригнався, що проходять. Тоді цей син удвох а своїм товаришем, за наказом ЧеКа і добро продуманим пляном, розіграли трагічну для партизан аферу. Ніби то й вони самі є переконаними партизанами-підпільниками в тій кавалерійській школі. Навчаються в червоній шкоді лише для того, щоб стати фаховими воєнними командирами. Здобувши вишкіл перейти до діючих повстанських загонів.

З таким виясненням своїх намірів у листі, вони почали шукати побачення з повстанцями через лісника Сілівейстрова, і передали йому листа для повстанців. Сілівейстров того листа передав повстанцям.

Прочитавши цього листа, Завгородній захопився ідеею побачення з курсантами. Він прочитав того листа в зборі свого загону, кажучи:

— Бачите які наші хлопці є в червоній школі!? Та ж нам треба буде добрих командирів, це ж наш приріст!

Однак, не всі поділяли захоплення Завгороднього, були й такі що вбачали тут черговий хитрий ворожий підступ.

Але Завгороднього якась лиха година тягла на зустріч з курсантами, і він сказав:

— Зустрінемось і перевіримо їх щирість, а якщо це підступ, ми з ними розрахуємось кулями на місті.

Курсанти продовжували відвідувати лісника, і через нього була призначена зустріч. Мала вона відбутись коло другої години пополудні в лісі Чорному, недалеко станції Хировки, на широкій просіці що є поміж залізницею та балкою, яка починається з Вовчого біля Полиної під Берестиватим.

Партизани до цієї зустрічі були дуже обережні, зай няли ту частину лісу ще в ночі і чекали гостей.

Біля другої години по обіді, на умовленій просіці показалося два вершники, за ними і навколо них ні живого пса.

Їхали вони тихою ходою до призначенного місця, потім з просіки звернули в гущавину, зупинились, позлізали з коней і поприв'язували.

Зустріч відбулася на невеличкій галявині серед лісу. Завгородній та й інші повстанці посідали на м'якій траві, сіли також і гості. Довкола галявини була партизанська варта. Завгородній запитав курсантів:

— Чого ви сюди приїхали, і чого бажаєте?

У відповідь вони тихо і спокіно, то один, то другий в діловій формі розповідали хто вони такі є, пояснювали що вони такі самі партизани як і ми, що пішли в школу командирського вишколу щоб здобути знання і повернутися до партизанки. Крім того вони мають змогу влаштовувати в різних підприємствах, заводах чи установах тих партизан які хочуть залишити партизанку і перейти на мирну працю.

— А потім ці всі колишні партизани будуть викриті перед владою і розстріляні, — зауважив Завгородній:

— Де б це ми могли такий злочин заподіяти своїм людям, — почали виправдувати себе курсанти і обіцяли всім тим які бажають вийти на еміграцію до Польщі, Румунії чи куди інде допомогти документами та влаштувати перехід через кордон.

— Для цього, — продовжували курсанти, — нам треба зібратися ще раз на поширену нараду, але вже не в Холодиому Яру, а в Спорному. За пару тижнів туди з'їдеться на нараду вся округа, прибуде от. Ґонта, Тютюнник, представник Уряду УНР, та інші особи. Отже, за пару тижнів, вас повідомимо, як усе буде готове. Тут десь під дубом, який ви призначите, ми покладемо листа з датою і паролем. Готуйтесь, щоб всі були в зборі, ми прибудемо і разом поїдемо на нараду до Спорного.

Партизани слухали ці хвалькуваті балачки і одні насмішкувато підморгували, а інші довірливо хитали головами даючи згоду. Але деякі настоювали зараз же з цими провокаторами звести порахунки.