Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Одного соняшного запашного дня до Холодного Яру прибув сподіваний посланець із Польщі, а з ним і уповноважений від Уряду УНР, на прізвище полк. Бойко!

Отамани повстанських відділів та їхні заступники зібралися до Холодного Яру на нараду, яку, вступним коротким словом, відкрив отаман Ґонта, та попросив до слова уповноваженого полковника Бойка.

Полковник Бойко після короткого привітання, розповів зібраним те, що вже повстанці чули, та не хотіли б його більше чути.

— Я, — почав полковник Бойко, — є уповноважений від нашого Уряду і штабу Армії УНР. Прибув до вас із дорученням від штабу Армії, щоб сказати вам в якому стані ми тепер перебуваємо. Польща припинила війну з большевиками, помирилася з ними. Наше військо інтерноване і тепер перебуває за колючими дротами в таборах. На жаль, ніяких надійна краще майбутнє Уряд УНР не передбачає. Ніхто не хоче прийти нам на допомогу. До кого ми не зверталися — скрізь відмова. Ми безсилі!

— То ж Уряд УНР, — продовжував полк. Бойко, — звертається до вас з закликом припинити повстанські дії, і не пробувати більше підіймати повстання, бо нагода до того минула.

— Мусите подумати тепер про самоліквідацію і перехід до громадської праці. Помагайте відходити в запілля, добре конспіруйтесь, пристосовуйтесь до місцевих обставин. Кому є можливість, трапляються шляхи — пробирайтесь в Польщу, Румунію, взагалі на Захід. Вас там прий муть і допоможуть, про це вже подбає Уряд УНР.

Ми будемо, мусимо ждати слушного часу, сприятливої нагоди, якщо діждемось, щоб відновити нашу боротьбу. Ми віримо, надіємось що така нагода прийе, пізно чи рано а світ впізнає що то за большевизм, комуна сама себе покаже своєю діяльністю. І наш нарід, збаламучений большевицькою пропагандою, колись очуняє, витверезвиться з чаду большевицьких обіцянок, раю на землі.

Полковник Бойко своєю інформацією, своїми прогнозами остаточно всіх приголомшив. Почалась широка й запальна дискусія — що робити? Довго говорили, виступали одинцем, вели суперечки в гуртках, але доброго виходу з скрутного становища ніхто не бачив. Так і розійшлись. В своїх загонах кожний отаман мусить оголосити своїм старшинам і козакам про почуте на цій нараді. Допомогти документами та грішми всім тим що відходять до приватнього життя. Хто ж не хоче, або не може лишатися на рідних землях, тим допомогти перейти кордони на еміграцію, добре забезпечивши документами, в Польщу чи Румунію.

Отаман Чирнота, який, після смерти Чучупаки, прибрав собі кличку — Деркач, зголосився що він і далі лишається в Холодному Яру.

Отаман Ґонта, в свою чергу вирішив лишатися на своїй любій Звенигородщині, Хмара залишив собі округу Чути і Чорного лісу.

Завгородній має намір піти на захід, а покищо, тепер в цей непевний час вирішили розділитись з Хмарою. Біля ж Хмари залишаються всі ті, які хочуть відійти. Хмара почав дбати про ліквідацію свого загону як найшвидше. Він почав видавати посвідки й гроші і спрямовував хлопців переодягнених в цивільне до Херсону, Миколаєва, Харкова й інші міста, де вже були свої люди, і там їх влаштовували на працю.

Коли в загоні нікого не залишилося, помандрував в далеку дорогу і сам Пилип Хмара. Після дворічного побуту і праці на виробництві, устаткувався і забрав до себе дружину й сина.

Ті, що не мали наміру самоліквідуватися, або ж планували мандрувати на Захід, десь в чужі краї, приєднувались до отамана Завгороднього, він погодився на це, тому що мав деякі зв'язки і знав західній світ.

А тим часом загостило літо. Населення працює на полях, обробляє свої ниви, дерева й ліси причепурились зеленим листям, повиростали густі й буйні трави і вся земля в запашному квітінню.

Ой; як же гарно стало на білому світі.

Цвірінькають пташки, щебечуть соловейки ранніми ранками і пізніми вечорами, а жайворонки в небі, а перепели в пашнях, а бджілки медоносні, а… Боже, яка краса! Тільки партизанам нема спочинку ні днем ні ночами, потрібно боротись проти завойовників за свою Батьківщину, їм гірше всіх на світі. Ворог міцніє і закріплюється.

Два роки минуло в боях. Блукали взовж і впоперек по правобережній Україні, від Дніпра до Вапнярки, а від Гніваня до Балти. Майже не було там місцевости, щоб партизани не знали її лісів та ярів.

— Ходити більше немає сил, а надій на краще май бутнє — ніяких… Жити хочеться і якось треба! — так іноді на дозвіллі міркували повстанці. Намагалися винести якесь рішення, Що було, те минуло! Побачимо, що буде далі! — підбадьорювали інші.

Літо 1922 року. Отаман Завгородній зі своєю групою розпочав перемарші, шукаючи шляхів переходу до Польші чи Румунії. А пробратися туди не так то було й легко. Прикордонна смуга сильно охоронялась, а крім того, виділяли ще й нагороди кожному, хто виявить втікача. А хто не виявить а сховає втікача — тому розстріл. Та все ж світ не без добрих людей, були такі, що й допомагали.

Дійшли повстанці до Богу, перейшли його і попрямували лівіше Вапнярки. Пробиралися лісами, але часті села не дуже сприяли конспірації.

Крім того виникла нова проблема: пробиратися закордон всією групою не можна, бо тому противилась Польща і велику групу вона могла б інтернувати.

Радили проходити лише малими групами 5—10 осіб, а такий перехід мусів би розтягтися не менше, як на місяць часу.

Такий повільний переход, в оточенні ворожої сили, перекреслював усі плани, що б проскочити мало помітними і без спротиву.

Пара таких груп встигло пробратися підчас кількоденних дощів і туманів, але так довго не було. За два чи за три дні все змінилось: настала гарна соняшна погода. Дальші спроби переходу припинились, бо при таких сухих сонячних днях, легко було себе виявити ворогові.

З усіх боків посунули частини Котовського і почалися знову часті сутички, з великими нашими втратами.

Лишатися в цій окрузі було вже безнадійно. Довелося вертатись назад.

Знову перейшли річку Бог