Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Отаман Хмара постояв, почухав трохи потилицю й пригадав: що ж, за вами слідкує 145-та червона дивізія Яхонтова і Дибенка, штаб якої знаходиться в Звенигородці. Та й незабаром від червоної дивізії до табору Ґонти прибула "мирова делегація", на чолі з самим Дибенком.

Делегація ще раз запропонувала перемир'я, і показала наказ підписаний трійкою: тов. Л.Троцьким, Балицьким та Якіром яким, цим наказом, проголошувалась амнестія всім повстанцям, які негайно складуть зброю, припинять будь яку боротьбу з большевиками, і перейдуть на мирне життя та активне будівництво.

Війна скінчена, підкреслювала делегація, ми всі повинні включитися до відбудови зруйнованої війною країни. Кожному з вас вільно вибирати собі працю хто де хоче: хто до червоного війська, хто додому а хто на виробництво, або куди захоче.

Згідно нашому наказу оголошуємо вам протягом цілого місяця, аж до першого січня 1922 року перемир'я, і просимо вас точно його дотримуватись. Так само бажано щоб і ви вибрали свою делегацію і прислали до штабу дивізії для уточнення переговорів, — продовжував Дибенко, — а ми можемо лишитися у вас, в таборі закладниками, але щоб наше життя було в безпеці.

Червону делегацію затримали. Вістка про її прихід до повстанців блискавкою дісталася до загонів Ґонти і Гризла, і багато місцевих повстанців, пройняті духом амнестії почали мріяти про мирну працю в своїй господарці.

Деякі козаки, спокусившись приманкою ласкавих слів в оголошеній амнестії, збирались залишити загін і відійти в мирне будівництво, як закликав підступний ворог.

Отамани Ґонта і Гризло вимушені обставинами, скликали негайно нараду. На нараді погодились вислати делеґацію до червоної дивізії.

Отамани Хмара і Завгородній були рішучі противники довір'я до ворога і до амнестії, але командири й козаки їхніх загонів домагались вибрати і тоже послати делегацію. Вибрано було чотири особи на чолі з ревним прихильником амнестії, сотником Бойком.

Домовились двох червоних делегатів залишити закладниками, поки не повернеться делегація із штабу дивізії Яхонтова із Звенигородки.

Повстанську делегацію до штабу дивізії супроводив, показував шлях один з червоних делегатів. В штабі червоної дивізії наших представників вітали чемно, гостинно, добре частували та протягом тижня умовляли піддатись і не блукати лісами, а йти цілком певно, спокійно до свого рідного дому, і що нікому нічого не станеться, — запевняли червоні пропагандисти в дивізії.

— А коли не хочете повертатися додому, то можете їхати з нашими, червоними до Києва, — пропонували.

На закінчення побуту в червоних, наша делегація подякувала за гостинність і вияснення та запевнила червоне начальство, що відозва про амнестіго буде поширена серед повстанців, і хто схоче то піде зараз, а остаточну відповідь обіцяла подати за два тижні. Пояснили, що цю справу треба узгіднити і з іншими повстанськими загонами.

Час минав. Кінчалась осінь, наступала сувора зима. Коли делегація повернулась, отаман Ґонта скликав поширену нараду.

Голова делегації зробив доповідь про вислід переговорів та прочитав знову наказа про амнестію, У дискусії думки присутніх поділились і більшість була схильна довіритись на большевицьку амнестію. Отаман Хмара застерігав не довірятись на амнестію в ніякому разі:

— Нам же добре відомо, що це є підступ і обман, — говорив отаман. — Адже ж і раніше вже наші пробували тієї амнестії і що з того вийшло? Підступом заманили та знищили. Так і тепер, заберуть і знищать як не зразу то пізніше.

Тим, хто хотів зразу піддатись, Хмара дораджував:

— При першій нагоді, коли вас відпустять, їдьте подалі від своїх домів туди, де вас ніхто не знає і не видасть до рук міліції чи ЧеКа.

Були такі, що обурювались за це на Хмару, кажучи йому, що вони хочуть іти додому, а не хто зна куди.

Після Хмари говорив Завгородний. Він витяг із свого планшети таємного наказа червоного комісара Лейби Троцького до командира Будьонного і з цього наказу почав читати ті уступи, де було написано: " всє петлюровскіє остаткі, бєлоґвардєйщіну і банди вилавлівать і унічтожать".

Більшість присутніх подякувала отаманові за цю важливу інформацію, але дехто говорив, що то, мовляв, було так колись, а тепер інакше.

На закінчення Завгородній додав:

— Комуна не змінилась, яка була раніше, така вона і нині, то й довірятись їй не можна. Але, хто хоче, то нехай звіряється на амнестію. Ми вас попередили, а ви робіть, як самі знаєте.

Всі відомості, які привезла делегація, було оголошена на цій поширеній нараді, а потім і поміж відділами.

Значна частина козаків піддалась підступному більшовицькому закликові і готувалась відходити з повстанських загонів.

Отаман Ґонта був у розпачі. Нарікав на безнадійний і небезпечній стан, на поразку і т. д. Шкода було йому добрих козаків, з якими разом довгий час боролися, сміливо дивилися смерти в очі, вірили в свою перемогу, що здобудуть волю Україні… Але зрада союзників, незчисленна сила ворога, і відважні побратими заломились.

— Але, так чи інакше, мусимо й ми, Пилипе, шукати собі якогось безпечного місця, — не раз обзивався Ґонта, — Надокучило врешті-решт роками блукати по лісах та степах і ховатись у норах, мов звірина.

— Не журись, Іване, — розважав Ґонту Хмара, — то правда, що тяжкий час настав для нас, але ж ми повстанці, що присвятили себе визвольній боротьбі за нашу Батьківщину, то мусимо все зносити: поразки, незгоди і навіть смерть. Ми попередили козаків перед підступною й зрадливою політикою червоних, тепер кожному з них вільно шукати свою долю. А ті, хто бажає відійти, нехай собі йдуть. Вони люди дорослі і мусять розуміти, що вони роблять.

— Ми ж, — продовжував Хмара, — з останньої зупинки під Богом послали своїх надійних хлопців у Польщу, до Уряду УНР, до штабу Армії. Забезпечили ми їх необхідними документами, грішми всякими, навіть золотом і споліваємось, що вони туди прибудуть і докладно поінформують штаб Армії про наш стан. То ж мусимо чекати повороту нашнх посланців, десь біля Різдва, або весною. Привезуть вони нам розпорядження, вказівки про дальшу боротьбу і в якій формі. Отже, будемо міцно триматись до весни, а тоді вже остаточно вирішимо про наше майбутнє.