Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Тоді отаман Хмара виступив з прощальним словом:

— Більше року тому назад мені вперше довелося познайомитись з цією славною, відважною, тепер уже леґендарною людиною — Миколою Бондаренком. В початку серпня 1920 року, коли почалось повстання, він більше як із сотнею вершників приєднався до повстанського загону. Я на нього дивився із застереженням, просто приглядався і до його зовнішности, і до його хитромудрої поведінки. Сам він, як усім відомо, невеличкого росту, похила постава, широке чоло, великий мужній ніс, розумні чорні і пронизливі очі. Гадав я що це такий собі хитрун, а може бути й підступник. Але згодом переконався що я дуже помилявся. Виявив що це не хитрун а дійсний патріот своєї Батьківщини, не обманець а кришталевої чистоти людина в якої щире серце, людина козацького роду, роду чесного та відважного в якого з покоління в покоління плекалась любов до своєї Батьківщини, козацького роду був Микола з Бондаренків що діяв під кличкою Кібець.

Свідомий українець, — продовжував от. Хмара, — відданий народові борець за Волю України. Мало тепер роде і наша окрадена земля, таких синів як Микола. Здібний вояк, непересічний приятель в небезпеці, статечний і поміркований в діях, розсудливий і далекоглядний. Він завжди свої дії передбачливо обмірковував всебічно і тоді вже приймав рішення. І завжди нападав і перемагав, як не силою зброї то хитрістю і спритом.

Несподіванки, обіход, швидкість — це його методи якими він перемагав ворога. Ці несподівані напади на ворога і швидкість дій, наводили страх на ворога і кидали в паніку цілі ворожі загони. Не дарма дали вони йому прізвище — Кобець, бо він, як грім серед ясного неба, несподівано з'являвся, хто зна звідкіль і зробивши спустошення, нагло зникав. І перед ним не раз тікали в паніці не лише малі загони, а й цілі будьонівські частини.

Після зведення порахунків з Володимирським ескадроном за замордованих наших побратимів та за замучену в тяжких муках родину, тоді сказав: Дякую Тобі Господи, що намічений плян я виконав, тепер я готовий на всі чотири вітри. Тепер легче буде мені помирати в бою з ворогом.

Важко нам, вірний друже Миколо, з тобою розлучатись. Хто ж нам буде розповідати так, як ти розповідав про нашу історичну бувальщину: про козаків — Запорожців, про Мамая і його могилу, про кіш Дорошенка, про по полю розкидані могили і про пам'ятники.

Тяжко нам тебе прощати і залишати в Надлаку, проте твоє коротке але змістовне життя завжди буде прикладом для всіх нас, дух твій бойовий, лицарський залишиться з нами на все життя. Ти помер славною смертю воїна і за цетобі слава і вічна пом'ять!

Отаман Хмара став на струнко, віддав салют, витяг з Миколиної кабури червону китайку і накрив небіжчикові в труні очі. Після цього козаки попрощались в останнє з своїм побратимом — отаманом Кібцем.

Труну закрили. Пролунала команда. Всі козаки виструнчились. Жовтоблакитний прапор схилився над могилою. В могилу тихо спускали домовину. Останній воєнний салют: трикратний рушничний залп, і… лункі звуки прокотились просторами вічного спочинку чесного вояка.

Болісно гуркотіла падаюча земля в яму прикриваючи соснову домовину.

Біля церкви в Надлаку виросла свіжа могила над якою височів дубовий хрест.

Напис зроблений долотом на дубовому хресті сумно і болісно сповіщав живих про лицаря Кобця який спочиває сном праведника. Під написом дата: 1896–1921.

Похорон закінчився поминальним обідом за звичаями українського народу, як і належить кожному православному християнинові.

Після похорону короткий відпочинок. Червоні нас ще не виявили, а може й знали та не мали досить сили до наступу, нас не чіпали. Користаючись тимчасовим затишшям старшини стали розпаковувати пакунки та скрині, що відбили в червоних і розглядали майно та документи, приводили їх до порядку. Виявилось чимало пакунків з новим советськими грішми, — безвартісними паперовими купюрами в мільйоновій вартості. Знайшлися й царські паперові гроші проте, в окремому пакунку виявили до тисячі золотих монет 5-ти рублевої вартости. В скринях знайшли скарби з ювелірної крамниці: сережки, перстені з коштовними камінцями, хрестики, ланцюжки та золоті годинники. Автор цих скромних спогадів і досі зберігає один із них, як дорогу пам'ятку. Чимало було й текстильного краму та шкіри. На одному возі були медикаменти та перев'язочний і інструментальний матеріял. Частину грошей отамани зразу роздали козакам, а решту грошей і цінностей зберігалась в загальній повстанській касі.

В інших скринях було безліч різних списків: воєнні документи — накази з дивізії та з комісаріяту, всякі телеграми тощо. В пляншеті Пархоменка був такий же наказ, як і в Біляковича, але за підписом Лейби Троцького а не Дзержинського. На тім наказі резолюція Будьонного: " Помкомдіву, тов. Пархоменку, для ісполненія", В тому наказі продовжувалось:

"В погранічной полосе оставіть для охрани начдіва — тов. Котовского, на пространстве от Каменец-Подольска до Балти і ніже по рекам: Днестр, Збруч і Бог, а также і в населенних местностях занятся очісткой от белогвардейскіх і національних петлюровскіх банд".

Накази Троцкого виконувались дуже точно. Червоні окупанти кинулись нищити українське відродження страшним терором, приборкуючи національний рух до Волі. Цією каїновою роботою насамперед керував Пархоменко, винищуючи українську національно свідому людність, та грабуючи її влаоніоть.

Сльози і кров не упали на камінь, а проросли на доброму грунті і… сам каїн Пархоменко загинув від наших рук а загарбані ним українські скарби потрапили до повстанської скарбниці.

За віддану працю окупантові комуністична влада поставила Пархоменкові пізніше в селі Бузівці пам'ятник.

Отаман Знвгородній та Залізняк, який вів спецчастину, перечитуючи ті накази, вивчали їх і робили висновки, які були надто сумні. Польсько-большевицька війна була закінчена, військо УНР було Інтерноване поляками й ув'язнене в таборах та позбавлене перспектив продовжувати боротьбу за Самостійну Україну. Як виявилося, на поляка ні в чому не можна покладатись, поляк завжди лишасться тим самим поляком, яким він був.

Але повстанцям нема куди діватись, а тому вирішили продовжувати похід на Захід, бо все ж жевріла іскра надії на з'єднання з військом УНР.

Щоб не дочекатись нападу на нас в Надлаку, збираємося в дорогу і на третій день увечорі вирушили.