Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Всі встали. Отаман Чирнота підійшов до Миколи і потис йому руку, подякував на відвагу і сказав:

— Вельмишановний брате Миколо! Коли б наша Україна була Самостійною, ти б удостоївся самої вищої нагороди.

Всі присутні гучно зааплодували.

— Так, пане отамане! Приспана ворогами наша бідна-бідна мати Україна, а ми, її сини не маємо сили щоб оновити, поставити її на власні ноги, — відповів Микола. — Москва має перевагу бо вона століттями садовила на вільні землі серед нас своїх злодіїв, а тепер їх розмножилось не мала кількість, і вони їм допомагають нас поневолювати. Та й своїх зрадників не мало що за юдині срібняки продаються ворогові, вони й не подумають про те що пізніше і їм петлю закинуть на шию, — з сумом зітхнув.

— Довідався я про свою батьківщину від свого, по матері, 90 літнього діда Юхима Дорошенка, — продовжував далі Микола, — він розповідав мені, що наш рід повстав з часів гайдамаччини, та не лише наш рід, а й половину села. В 1912-15 роках від учителя в школі Захарія І. Божка, що, організував і вів гурток, ми довідались і про наші лісові простори, про Чорний ліс, про Чуту та інші.

Нині ми боремось, — вів далі Микола, — з жорстокими ворогами що напосідають з усіх боків, але ми безсилі, ми й змагаємось і відчуваємо що Вільної України ми не здобу, демо. Добуде Волю наше наступне покоління яке впізнає ворога і зрозуміє своїх батьків та чиї вони діти. Вони виженуть ворога і Вільну Україну здобудуть, і віру Православну відновлять.

Ще хотів би вам додати, нам треба намагатися на Чигринській горі, на якій Байда Вишневенький в 16-му столітті оборонявся від татаро-монгольських орд, створити історічний музей.

Потім Микола підвівся, виструнчився і гукнув;

— Слава Україні!

Всі раптово підвелися на ноги і гучно гукнули;

— С-л-а-в-а!

Після цього от. Чирнота оголосив перерву.

Під час перерви Миколу обступили козаки зі запитами:

— Ну, а що як би тобі не вдалося? — питав один з них.

— Що б тобі тоді зробила комуна? — додав інший.

Микола нічого не відповів і тільки засміявся, — Мабуть те, — сказав хтось з гурту, — що зробили з князем Ігорем древляни.

— При потребі, — не моргнувши вусом, відповів Микола, — я володію двома пістолями… Руки догори підіймати, та просити помилування я не збирався. То ж живим я комуні ніколи не дамся!

Після перерви нарада продовжувалась. Виступів було досить багато і всі нарікали на поляків. Але виглядало так, що іншого виходу не було, або йти до них, або самоліквідуватись. Це питання поставили на голосування.

Виявилося, що більше як дві третини присутніх були за те щоб ще потриматися.

Залишилося ще останнє питання: вибір Головного Отамана. Одноголосно вибрано Івана Ґонту. Гонта підвівся і подякував за вибір і довір'я, а потім сказав:

— Високодостойний Батьку, шановні отамани, панове старшини й козацтво! Я тут не часто буваю, можливо що й не скоро знову буду, але мені хочеться пригадати про цей славнозвісний Холодний Яр, де колись збирались месники і звитяжці народні під проводом Залізняка та Ґонти, прізвище якого оце й тепер я собі прибрав. Вони, оборонці скривдженого українського народу, в 17-му столітті тут збір робили щоб гуртом повстати на поляків. Тут вони сходились: батько з сином, брат з братом мов із хреста зняті, /Т.Ш./ щоб на ворога лукавого одностайно стати.

На лугах Тясмину, продовжував він, коней попасали, а над яром, на горі манастир де ножі святили і клялися різати католиків які за допомогою польського короля та й своїх магнатів зрадників Кунцевичів, Потіїв, Терлецьких та інших зрадників православної віри, вогнем і мечем запроваджували католицизм. Православні церкви обертали в костьоли або віддавали жидам в оренду. Хто робив спротив, того садовили на палі. Такими методами на Україні запроваджували католицизм вороги українськими зрадницькими руками.

А коли тих ворогів поменшало, прийшли інші вороги і супостати, цим разом з півночі — московська комуна, яка лізе на Україну щоб прибрати до своїх рук, бо без Украї — ни вони вимруть з голоду. Ми бачимо що вони нині виробляють, а коли приберуть край до своїх рук, робитимуть і каратимуть людей ще більше.

Згадав головний отаман повстанців і вірш Т. Шевченка Чигирин, та вогонь новий з Холодного Яру. Сказав:

— Ми не в силі повіяти таким вогнем щоб спалив всю ворожу силу, але хай ворог знає що український нарід є і буде, він бореться і рано чи пізно дійде своєї мети.

Отаман Іван Ґонта

— Я приєднуюсь до слів нашого славного козака Миколи, що сказав: Наш нарід мусить упізнати ворога і себе, (підійшов до Миколи і потис руку) народ об'єднається та і стане гуртом на захист своєї Батьківщини, буде продовжувати боротьбу своїх попередників, що боролись за Волю, за віру православну, — продовжував він, — за Церкву Христову, за рідний край, за славних гайдамаків що тут серце живе своє розбивали… та кров свою і ворожу густо проливали, і нам ту велику славу передали.

Український народ, — вів далі він, — не складав зброї і не складе, і ніколи не зречеться боротьби за краще майбутнє своєї Батьківщини, і пізно чи рано " повіє вогонь новий з Холодного Яру " з такою силою що спале всю ворожу силу аж до Кремля!

В залі гучно залопотіли жваві оплески і грізно гримнуло вояцьке С-л-а-в-в-а-а!…

Потім гол. отаман додав:

— На Захід ми покищо не підемо, бо мої козаки бажають ще залишатися на своїй Звенигородщині. Правда, тут осівся Яхонтов-Дибенко із своєю дивізією, але ми з ним воювати будемо, чи не будемо, а більше "матимемо діла" з продаґентами і місцевою червоною владою. Будемо тримати зв'язок з Холодним Яром, з отаманом Чорнотою, та при потребі допомагати один одному.

— Бо у нас, —