Поразка демократії - Франк Карстен
Існує варіація цього міфу, що стверджує, що демократії не воюють одне проти одної. Так, наприклад, колишній прем’єр Великобританії Маргарет Тетчер заявила під час візиту до Чехословаччини в 1990: "Демократії не воюють одна з одною". Або Білл Клінтон заявив в своєму виступі в Конгресі США в 1994: "демократії не атакують одна одну". Це означає, що всі війни, які вели демократії, виправдовуються тим, що вони були не проти інших демократій, і таким чином, якби увесь світ був демократичним, у світі не було б воєн.
Так, це дійсно правда, що з кінця Другої Світової Війни велика кількість "західних" країн, які випадково опинились "демократіями", об’єднались в НАТО, та зараз вони дійсно не схильні до атак один проти одного. Але це не означає, що вони були миролюбні історично. В стародавній Греції демократичні міста-держави регулярно воювали одне проти одного. У 1898-му році воювали США та Іспанія. Перша світова війна велася проти Німеччини, яка була не менш демократичною, ніж Англія чи Франція. Демократична Індія та демократичний Пакистан декілька разів воювали між собою лише тільки в 1947-му році. США підтримали антидемократичні перевороти проти демократично обраних урядів Ірану, Гватемали та Чилі. Ізраїль воював проти демократичних Лівану та Сектору Газа. Демократична Росія нещодавно воювала із демократичною Грузією.
Сучасні західні демократії не воюють одна проти одної після Другої Світової Війни через конкретні історичні обставини, на основі яких важко зробити загальні висновки. Найбільш важливою причиною є те, що вони були об'єднані в військовий альянс НАТО.
Існує також "закон", за яким "не існує двох країн, де є ресторан McDonald’s, які б воювали одна проти одної". Певний час так і було. До бомбардувань Сербії військами НАТО в 1999 (пізніші контрприклади – це вторгнення в Ліван, Ізраїль і конфлікт між Росією та Грузією). Таким чином, цей так званий закон важить не більше ніж заяви Клінтона і Тетчер.
Можна навіть впевнено стверджувати, що демократія призвела до посилення конфліктів. До XVIII сторіччя, коли демократія стала популярною, королі вели війни, використовуючи наймані армії. Не існувало загальнообов’язкового призову і люди не повинні були воювати, не повинні були ненавидіти інші народи.
З появою націонал-демократичних держав це змінилось. В усіх демократичних країнах була введена загальна військова повинність. Першою стала Франція з її Великою Французькою Революцією: усе населення було мобілізовано для участі у війнах проти народів інших країн. Призовників почали використовувати в якості гарматного м'яса, бо став доступним майже невичерпний ресурс людської маси.
Ототожнення демократії з націоналізмом може здатись несправедливим, але ці дві ідеології одночасно набули популярності не просто так. Демократія означає "народне" урядування. Тобто вона сама по собі обумовлює схильність до націоналізму. З демократичних "прав" випливають демократичні обов’язки: ти маєш виборчі права, отже, ти маєш обов’язок брати участь в обороні своєї країни.
Давайте не будемо забувати, що катастрофічна Перша Світова Війна, яка спричинила появу тоталітарних держав ХХ сторіччя і спровокувала Другу Світову Війну, велась здебільшого демократичними або напів-демократичними державами. Перша Світова Війна сталась через те, що демократичний націоналізм в значній мірі відсунув класичне ліберальне мислення.
У Сполучених Штатах поштовх до війни теж прийшов від прогресивних демократів, які почали домінувати в громадській думці в кінці XIX століття. Сполучені Штати брали участь у Першій Світовій Війні під відомим гаслом президента Вільсона: "зробити світ безпечним для демократії". Якби американці залишились вірні лібертаріанським "ізоляціоністським" принципам їх батьків-засновників, США б не вступили в Першу Світову Війну. Тоді війна, швидше за все, закінчилась не почавшись, бо у цьому випадку союзники не змогли б примусити німців до обтяжливого та принизливого Версальського миру, Гітлер не прийшов би до влади і Другої Світової Війни та Голокосту не було б.
Демократія не обов'язково приносить більше "прозорості" та підзвітності, як це часто стверджується. Дійсно, той факт, що політикам потрібні голоси, щоб бути обраними, заохочує корупцію. Вони повинні щось зробити для своїх виборців, щоб виграти голоси. Цей вид корупції особливо поширений в Сполучених Штатах, де за рахунок усієї громади часто проводять проекти, що йдуть на користь лише окремим групам. Американські політики часто не зупиняються ні перед чим, щоб отримати федеральні фонди або програми для свого місцевого уряду або регіону. Крім того, вони мають тенденцію бути пішаками потужних лобістських організацій, які надають їм гроші для дорогих виборчих кампаній. На додаток, Вашингтон став сумно відомий тим, як без жодних докорів сумління люди з влади переходять з політики у бізнес і назад.
Інші демократичні країни демонструють аналогічні форми корупції. У країнах, що розвиваються, демократії майже завжди йдуть пліч-о-пліч з корупцією. Те ж саме стосується таких країн, як Росія, Італія, Франція і Греція. Корупція майже неминуча там, де держава має велику владу, незалежно від політичної системи, що, безумовно, включає в себе демократію.
Міф 11. За демократії люди отримують те, що вони хочутьОсновна ідея демократії полягає в тому, що люди отримують те, чого вони прагнуть. Або якнайменше те, чого прагне більшість. Іншими словами, ми можемо скаржитись на демократичну систему, але те, що ми маємо зараз, є результатом нашого демократичного вибору.
Це добре звучить в теорії, але на практиці все по-іншому. Наприклад, ми можемо припустити, що всі є прихильниками кращої освіти. Але ми не одержуємо кращу освіту. Натомість ми маємо роздратованих вчителів, насильство в школі, школи, які функціонують як фабрики навчання, школярі, які іноді не вміють навіть читати, писати і рахувати. Це не найкраща освіта.
Як це могло статись? Це не через брак демократії. Навпаки, це результат роботи демократичної системи. Той факт, що питання в сфері освіти вирішуються демократично, означає, що політики і бюрократи диктують правила, за якими освітні програми мають функціонувати
