Речі і люди. Есей про споживання - Вольфґанґ Шивельбуш

Вольфґанґ Шивельбуш

Речі і люди. Есей про споживання

Ми перетворюємося на дивани, на яких сидимо, а дивани перетворюються на нас.

Технічний маніфест футуристичного живопису

Ми – це нива для речей.

Фрідріх Ніцше «Фрагменти»

Вольфґанґ Шивельбуш: віднайдення втрачених сенсів

Вольфґанґа Шивельбуша називають одним із найоригінальніших істориків нашого часу. І з цим не можна не погодитися. З 1974 року до сьогодні він видав 13 наукових розвідок, що стосуються літератури, матеріальної культури і технологій, інтелектуальної культури та історії ідей, суспільства, політики, економіки.

Науковий шлях Шивельбуша характеризується переходами від однієї предметної царини до іншої і кожного разу поєднанням наукової фундаментальності, глибини володіння темою з певним загальнолюдським ракурсом та інтересом, прив’язкою до саморозуміння сучасної людини.

Якщо його перша книжка є цілком типовою, принаймні за назвою, літературознавчою, точніше, театрознавчою розвідкою («Соціалістична драма після Брехта», 1974), то наступне дослідження – «Історія залізниці: стосовно індустріалізації простору й часу у ХІХ столітті» (1977) – переходить до зовсім іншої предметної царини і виявляє новий підхід, відкриття певного типу історико-соціологічного дослідження, особливого бачення, що становить найоригінальніший науковий внесок Шивельбуша. Через технологічні зміни Шивельбуш виявляє витоки сучасної індустріалізованої свідомості, трансформацію сприйняття відстані, часу, автономії, швидкості, ризику.

Отже йдеться про дослідження історії ментальності, в якій Шивельбуш виступає продовжувачем традиції критичної соціології Георга Зіммеля й Вальтера Беньяміна. На методологію дослідження матеріальної культури Шивельбуша також істотно вплинув Гастон Башляр з його психоаналізом матерії.

Історії технології у зв’язку з історією ментальності присвячені ще дві праці Шивельбуша, в яких вивчається історія штучного освітлення у ХІХ і ХХ століттях і його внесок у формування сучасної свідомості: «Світло, видимість і божевілля: Поява електричного освітлення у ХХ столітті», 1995; «Просвіти. До історії штучного світла у ХІХ столітті»[1], 2004.

Низка праць Шивельбуша присвячена декільком сторінкам з історії Німеччини (а також деяких інших країн) у ХХ столітті, періоду світових воєн і націонал-соціалізму: розквіт і занепад інтелектуального життя франкфуртської інтелігенції у десятиліття напередодні приходу нацистів до влади («Інтелектуальні сутінки: становище франкфуртської інтелігенції двадцятих років», 1982) опера вільгельмівської доби як сцена класового зіткнення великого і малого бюргерства («Вільгельмівська опера», 1985); історія двох руйнувань бібліотеки бельгійського міста Левена під час Першої і Другої світових воєн як символ стосунків Бельгії і Німеччини («Біб­ліотека Левена: епізод із часів світових воєн», 1993; недовгий розквіт інтелектуального життя післявоєнного Берліна між падінням третього Райху та початком холодної війни («Перед завісою. Духовне життя Берліна 1945-1948 років», 1997); дивна спільність між фашистською Італією, нацистською Німеччиною і «новим курсом» Рузвельта («Віддалена спорідненість: фашизм, націонал-соціалізм, Новий курс 1933–1939», 2005).

Серед історичних робіт німецького дослідника особливе місце займає «Культура поразки: американський Південь 1865 року, Франція 1871 року, Німеччина 1918 року» (2001), яка досліджує вміння переможених у війнах націй (американського Півдня, Франції після Франко-прусської війни 1870 року та Німеччини після Першої світової війни) через катарсис культурно піднестися над своїми переможцями.

Це розмаїття тем і предметних переходів свідчить не тільки про широту наукових інтересів і вміння швидкого «перепрофілювання», глибоке оволодіння новим дослідницьким полем, а і про появу нового типу міждисциплінарного дослідника, можливо, навіть нового типу інтелектуала.

Ще одна тема історико-соціологічного і філософського інтересу Шивельбуша – історія капіталізму. З нею пов’язані два різнопланових дослідження: «Рай, смак і розум: історія збудників»[2] (1980) – історія збудників смаку й дурманів як історія культивації насолоди і частина історії капіталізму. І врешті остання на сьогодні книжка Вольфґанґа Шивельбуша, яку читач тримає у руках, «Речі і люди. Есей про споживання» (2015).

Знову стрибок у нову предметну царину, якої раніше автор, здається, не торкався, – царину економіки, точніше, історії економічних теорій і уявлень. Якщо порівнювати з його попереднім науковим доробком, то ця міждисциплінарна праця, мабуть, найширша за історичним охватом, найуніверсальніша за змістом і, далебі, найбільш філософічна.

Про це свідчить, власне, і визначення жанру – «есей» – доречніше для філософського чи соціально-філософського твору, але не для позитивного дослідження з історії, історії ідей чи політичної економії, хоча предмет розгляду також недвозначно вказаний у підзаголовку до книжки – споживання. Одначе вже в передмові автор одразу попереджає, що його книжка «не є ще одним внеском до так званої історії споживання». І, фіксуючи обмеженість останньої, Шивельбуш, так би мовити, від протилежного намічає власний підхід і об’єкт свого інтересу: «вона ігнорує той факт, що споживання врешті означає фізичну зустріч об’єкта й суб’єкта споживання, ба більше і точніше – витрачання одного одним».

Отже, споживання виводиться на найбільш загальний, тобто філософський, рівень і розглядається як різновид відносин між суб’єктом і об’єктом взагалі. Цікаво і навіть дещо іронічно в історичному плані, що це виглядає як антитеза до розгляду суб’єкт-об’єктних відносин у класичній німецькій філософії, яка, власне, і запровадила цю парадигму як граничне узагальнення дійсності. І якщо у Канта й Гегеля основним способом відношення між суб’єктом і об’єктом була діяльність (у вигляді споглядання та пізнання), а у Маркса, в певному сенсі послідовника Гегеля, ця діяльність була осмислена як матеріально-практична, то в Шивельбуша це споживання, так би мовити, друга фаза циклу, яка в класиків ідеалізму навіть не потрапляла в поле зору, а в Маркса переважно пов’язана з історичним майбутнім і яка нині мало не затьмарює першу, перетворюючи її лише на прелюдію.

Принаймні якщо згадати один із найпотужніших і, певно, найвідоміших критичних випадів у бік нинішнього стану речей, а саме книжку Жана Бодріяра «Суспільство споживання» (1970), то тут фундаментальною характеристикою суб’єкта (людини і суспільства загалом) виступає споживання. Навіть більше, діяльність, виробництво перестають бути характеристикою суб’єкта, перетворюючи його на функцію і підпорядковуючи його принципові продуктивності (performance principle), як це раніше описав Герберт Маркузе в своїй знаменитій «Одномірній людині» (1964).

Як уже йшлося, книжка Шивельбуша не є ще одним внеском в історію споживання. Але також не слід її вважати і ще одним внеском у критику феномена споживацтва. Радше дослідник іде від абстрактного розгляду споживання і повертає його у ширший, а точніше, гранично широкий контекст – на рівні обміну речовин між людьми і речами взагалі. Відштовхуючись від понять-двійників, що належали традиції класичної політичної економії – «продуктивного споживання» та «споживчої продукції», – він виходить за її межі, звертаючись до альтернативної традиції – фізіократії, що програла в конкурентній боротьбі ідей і стала історичним анахронізмом, але, на думку Шивельбуша, набуває нового значення й актуальності за нових історичних умов.

«Іронія історії економічних ідей полягає в тому, що засновник теорії індустріальної продукції дотримувався традиційного поняття продукції, натомість представники начебто анахронічної теорії, проти якої він виступав, обстоювали набагато сучасніше поняття».

Якщо поняття продукції