Поразка демократії - Франк Карстен
Політичні партії з готовністю використовують цей прийом. Вони (явно чи неявно) обіцяють своїм виборцям, що тягар виконання їх побажань буде нести решта людей. Таким чином "ліві" кажуть: "голосуй за нас, а ми відберемо гроші в багатих та віддамо вам". "Праві" кажуть: "голосуй за нас, а ми профінансуємо війну в Афганістані за гроші тих, хто проти неї". Та всі вони кажуть фермерам: "голосуй за нас, а ми простежимо, щоб не-фермери сплачували субсидії".
Чи це система доброї волі та солідарності? Або може це антисоціальна, паразитична система?
Так звана "солідарність" в демократії цілковито покладається на силу. Але насильницька солідарність насправді є протиріччям. Солідарність, щоб бути реальною, передбачає добровільні дії. Жертві вуличного пограбування не накажеш демонструвати солідарність із грабіжником, якими б шляхетними не були його мотиви.
Справа в тому, що ті, хто користується демократією для забезпечення солідарності, можуть робити це тому, що вони не повинні самі платити за це. Зауважте, що вони ніколи не пропагують ідею, що перерозподіл багатств повинен здійснюватись у глобальному обсязі. Якщо ділитись з менш успішними людьми правильно, чому б не поширити схеми добробуту на весь світ? Чому не створити соціальну справедливість на глобальному рівні? Очевидно, західні прихильники перерозподілу розуміють, що глобальний перерозподіл зменшить їх прибуток до кількох тисяч доларів на рік. Але, звичайно, вони не проти "поділитись" з достатньо заможніми людьми.
Якщо ти хочеш віддати свої гроші, тобі не потрібна більшість, яка б схвалила твоє рішення. Свободи достатньо. Ти вільний відкрити гаманець та віддати скільки завгодно. Ти можеш жертвувати на благодійність сам або знайти однодумців, щоб пожертвувати разом. Але немає жодних підстав змушувати інших людей робити те ж саме.
Міф 8. Демократія необхідна для відчуття єдностіВ умовах демократії кожна відмінність в поглядах призводить до боротьби за владу та ресурси, які у підсумку одна група отримує за рахунок іншої. Кожний щось вимагає від держави і держава примушує інших задовольняти ці вимоги. Це навряд чи може бути по-іншому, тому що держава, врешті-решт, є нічим іншим ніж інструментом примусу.
В результаті люди псуються. Вони вимагають все більше від своїх керманичів та скаржаться, якщо не отримують того, що хочуть. В той же час вони вже не мають іншого вибору, ніж брати участь в системі, бо інакше решта людей буде вимагати щось від них самих. Таким чином система підриває впевненість в собі, здатність людей захистити себе. У той же час вона руйнує бажання людей допомагати іншим – зрештою, як вважають люди, вони вже і так допомагають іншим (сплачуючи податки).
На теперішній час люди настільки "демократизувались", що навіть не усвідомлюють наскільки їх дії антисоціальні в дійсності. Останнього часу будь-хто, хто хоче відкрити спортивний клуб, культурний заклад, дитячий садок, екологічну організацію або щось інше, перш за все намагається отримати субсидіювання від місцевої влади. Іншими словами, вони хочуть щоб інші оплачували їхнє хобі. І це цілком логічно, бо якщо ви не граєте в цю гру, вам лишається сплачувати за хобі інших та не отримати нічого. Але ця система не має нічого спільного із ідеєю спільності, яку люди схильні пов’язувати із демократією. Це більше схоже на виживання найсильніших у боротьбі за податкову здобич.
Людвіг Ерхард (Ludwig Erhard) - колишній канцлер Німеччини та архітектор післявоєнного німецького економічного дива - визнав цю проблему демократії. "Як ми можемо продовжувати забезпечувати прогрес, якщо ми все частіше приймаємо спосіб життя, в якому ніхто не бажає брати відповідальність за самих себе і усі шукають безпеки в колективізмі?" - розмірковував він. "Якщо ця манія продовжиться, наше суспільство деградує в соціальну систему, за якої кожен тримає руки в чиїйсь кишені".
Тим не менш, дехто може запитати: чи не втратимо ми наше почуття національної єдності, якщо ми припинимо все вирішувати "разом". Без сумнівів, в якомусь сенсі країна є спільнотою. В цьому немає нічого поганого, це навіть може бути добре. Адже більшість людей не одинаки. Вони мають потребу в співчутті, і, звісно, вони потребують один одного з економічних міркувань.
Але питання ось в чому: чи є демократія суттєвою для цього почуття єдності? Важко зрозуміти, чому це повинно бути так. Коли ви говорите про співтовариство, ви говорите про щось більше, ніж просто про систему. Люди поділяють між собою мови, культуру та історію. Кожна країна має не тільки спільних національних героїв, знаменитостей, спортивних зірок, але й літературу, культурні цінності, бізнес етику та стиль життя. Ніщо з цього не прив’язано до демократії. Це все існувало до неї та немає жодних причин, чому усе це не може існувати і за відсутності демократії.
У той же час жодна країна не має цілком однорідної культури. В кожній країні між людьми існують великі відмінності. Існує багато регіональних та етнічних груп з сильними взаємними зв’язками. В межах вільного суспільства всі ці соціальні структури та ініціативи можуть співіснувати. Але головне те, що вони добровільні. Вони не нав’язуються державою, та не можуть нав’язуватись, тому що культури та громади це природні утворення. Їх неможливо насадити силою уряду. І, звісно, вони не мають жодного відношення до виборів.
Різниця між цими соціальними громадами та демократією полягає у тому, що демократія це організація з обов'язковим членством. Тоді як участь у справжньому співтоваристві добровільна. Таке співтовариство звичайно може мати "демократичні" правила. Члени тенісного клубу можуть голосувати за те, хто буде їхнім головуючим, якими будуть членські внески і таке інше. В цьому немає нічого поганого: це приватна спілка та члени вільні приєднуватись до неї або ні. Якщо комусь не сподобаються правила спілки, вони можуть не вступати в неї, можуть вступити в іншу спілку, або можуть організувати власну. Крім
