Поразка демократії - Франк Карстен
Але все ще складніше. Наші демократичні політики не тільки збирають податки, які вони згодом марнують. Вони також спромоглися встановити контроль над нашою фінансовою системою – нашими грошима. Через центральні банки, такі як Федеральний резерв та Європейський центральний банк, наші демократичні уряди визначають що саме є грошима ("законним платіжним засобом"), скільки грошей потрібно створити та запустити в економіку, та якими повинні бути відсоткові ставки. У той же час вони розірвали зв’язок, який існував раніше, між паперовими грошима та вартістю, якою ці гроші були забезпечені, наприклад у вигляді золота (Золотий стандарт був відміненій більшістю країн світу з 1931 по 1933 роки. - Пер.). Вся наша фінансова система – включаючи усі наші накопичення та пенсійні внески, усі кошти якими, як нам здається, ми володіємо – базуються на декретних паперових грошах, що випускаються державою.
Перевага такої системи для наших урядів очевидна. Вони мають грошовий друкарський верстат, який вони можуть увімкнути, коли захочуть. Жодний абсолютний монарх у минулому не мав чогось подібного! Демократичні лідери можуть так би мовити "підкачати" економіку, якщо вони хочуть підвищити свою популярність. Вони роблять це через центральні банки, які у свою чергу використовують приватні банки для забезпечення розповсюдження грошей. Система влаштована таким чином, що приватні банки мають право позичати лише такий об'єм коштів, який складає певну визначену законом долю депозитів їх клієнтів (часткові банківські резерви). Таким чином, через численні фокуси ще більше паперових або електронних грошей вливається в економіку.
Це має декілька негативних наслідків. Перш за все, вартість грошей зменшується. Цей процес триває протягом майже сторіччя. Долар втратив 95 відсотків своєї вартості з моменту створення Федерального резерву у 1913 році. Ось чому ми, як громадяни, помічали як товари та послуги постійно дорожчали. Тоді як на дійсно вільному ринку ціни мають тенденцію до постійного падіння в результаті зростання продуктивності праці та конкуренції. Але в нашій державно-маніпулятивній системі, в якій пропозиція грошей постійно зростає, ціни також постійно зростають. Деякі люди мають з цього зиск (наприклад, великі боржники, такі, як сам уряд), інші потерпають (як ті, хто живе на фіксовану пенсію або мають заощадження).
Другий наслідок полягає в тому, що усі нові гроші, що накачуються в економіку, породжують один штучній бум за іншим. Таким чином в нас вже були: бум нерухомості, бум фондового ринку, бум товарних ринків. Усі ці дива створювались на порожньому місці – усі ці буми виявились повітряними кулями, що рано чи пізно луснули. Вони виникали лише завдяки грошовим повеням, спричиненим доступними кредитами, коли усі могли влізати в борги. Але такі вечірки не можуть продовжуватись вічно. Коли стає зрозуміло, що борги не повернуться, бульбашка вибухає. Так і виникають рецесії.
Влада реагує на рецесії дуже очікувано, як для демократичних політиків, а саме, шляхом друку ще більшої кількості штучних грошей та вкачування їх в економіку (не забуваючи обвинувачувати у кризі "вільний ринок" та "спекулянтів"). Вони роблять це тому, що цього від них очікують виборці. А виборці хочуть лише продовження вечірки якомога довше. Та політики задовольняють ці бажання. Тому що вони хочуть бути переобраними. Американський письменник та політик Бенджамін Франклін бачив цю проблему ще у XVIII сторіччі. Він писав: "Коли люди побачать, що вони можуть наголосувати собі гроші, це буде кінець республіки".
Вмикання друкарського верстата зазвичай дає деяке полегшення, але воно завжди тимчасове. Зараз ми, здається, сягнули межі, коли вже не можна створювати нові бульбашки, не зруйнувавши усю систему. Влада більше не знає, що робити. Якщо вони продовжать створювати гроші, вони ризикують спровокувати гіперінфляцію, як у 1920-му в Німеччині, або нещодавно у Зімбабве. З іншого боку, вони не сміють припинити накачувати економіку, тому що це призведе до рецесії, а виборці цього не схвалюють. Загалом, ситуація виглядає безвихідною. Уряди не можуть більше підтримувати ілюзію, яку вони створили, але й не можуть її далі утримувати.
Таким чином ми бачимо, що демократія не призводить до добробуту, але веде до невпинної інфляції та рецесії, з усією нестабільністю та непевністю, що йде з ними. Що є в такій ситуації розумною альтернативою? Рішення для демократичної лихоманки марнотратства полягає у відновленні поваги до приватної власності. Якщо усі фермери мають свої земельні ділянки, вони попіклуються по те, щоб вони не потерпали від надмірного випасу. Якщо усі громадяни будуть зберігати власність на плоди своєї праці, вони попіклуються, щоб ресурси використовувались дбайливо.
Це також означає, що фінансова система повинна піти з рук політиків. Грошова система, так само як будь-яка інша економічна діяльність знову повинна стати частиною вільного ринку. Кожний має бути спроможний випускати свої власні гроші та приймати їх у будь-якій формі. Механізм вільного ринку попіклується про те, щоб не виникало нових бульбашок – принаймні не такого розміру, які ми пережили через урядові маніпуляції фінансовою системою.
Багатьох людей така ринкова монетарна система може налякати. Але історично вона скоріше домінувала, ніж була виключенням. Та це могло б допомогти зрозуміти, що наш добробут – фантастичне багатство, яким ми зараз володіємо – повністю складається з нічого крім того, що ми, як продуктивні громадяни створили та створюємо у формі реальних товарів та послуг. Не більше і не менше. Будь-які фокуси та омани, до яких наші демократичні уряди залучені зі своїми паперовими грошима, не можуть змінити цей факт!
Міф 6. Демократія гарантує справедливий перерозподілЧи насправді демократія необхідна для справедливого перерозподілу добробуту? Політики часто говорять про солідарність і справедливий розподіл, але наскільки справедливими є ці схеми насправді? Варто почати з того, що до того як добробут буде перерозподілений, його потрібно створити. Послуги і підтримка уряду не безкоштовні, навіть якщо багато людей так думають. Грубо кажучи, половина з того, що заробляють продуктивні громадяни, забирає уряд і потім перерозподіляє.
Якщо припустити, що Держава зобов’язана розподіляти добробут серед громадян, питання, чи є демократія системою, яка забезпечує справедливий розподіл, залишається відкритим. Чи насправді гроші отримують ті, хто дійсно їх потребує?
