Поразка демократії - Франк Карстен
Іноді про батьківщину кажуть: "або люби, або залишай". Але це означає, що країна належить державі, колективу, і що кожен, кому трапилось народитися в ній, за визначенням є суб’єктом цієї держави. Не зважаючи на те, що люди не давали на це згоди.
Якщо хтось на Сицилії потерпає від рекету з боку мафії, ніхто не каже "люби це, або залиш це". Якщо країна саджає гомосексуалістів у в’язниці, люди не кажуть "їм нема на що скаржитись, бо якщо їм не подобаються привила, вони можуть емігрувати". Так само як Сицилія не належить мафії, США не належить уряду "більшості" (те саме стосується будь-якої країни). Кожна людина володіє своїм життям та не може бути примушена робити щось, чого хоче якась "більшість". Люди мають право робити те, що їм заманеться зі своїм життям до тих пір поки це не завдає шкоди іншим, спричиняючи насильство, крадіжки або шахрайство. Наша національна парламентська демократія позбавляє нас цього права.
Міф 9. Демократія дорівнює свободі та терпимостіОдин з найбільш стійких міфів про демократію полягає у тому, що демократія і є свобода. Для багатьох людей "свобода та демократія" належать одне одному як зірки та місяць. Але насправді свобода та демократія взаємно виключають одне одного. За демократії кожен має підкорятись рішенням уряду. Але той факт, що уряд обраний більшістю, не має жодного значення. Примус є примус, незалежно від того, чи його здійснює більшість або самодержавний правитель.
За нашої демократії ніхто не може уникнути рішень, які приймає держава. Якщо ти не підкоряєшся, тебе оштрафують, а, якщо ти відмовишся сплачувати штраф, до тебе додому прийдуть зі зброєю і вб’ють тебе, якщо ти будеш намагатись захистити себе. В кращому випадку ти опинишся у в'язниці. Не більше і не менше. Спробуй не сплатити квиток за проїзд. Або наші податки. В цьому сенсі немає істотної різниці між демократією та диктатурою. Для людей, що жили у часи, коли демократія ще не була канонізована (як, наприклад, Аристотель), це було очевидним. Він писав:
"Необмежена демократія це як олігархія або тиранія, що поширена на багатьох людей".
Свобода означає, що ти можеш робити не те, що хоче від тебе більшість, а те, що ти сам хочеш робити. Як одного разу сказав економіст Джон Т. Уендерс, "Є різниця між демократією та свободою. Свобода не вимірюється можливістю проголосувати. Вона вимірюється межами того, за що ми не голосуємо."
Ці межі дуже вузькі в демократії. Наша демократія не принесла нам свободи, а відібрала її. Уряд вводить в дію безліч законів, що унеможливлюють багато добровільних взаємодій та стосунків. Орендарі та орендодавці не можуть домовлятись так, як їм здається доречним, працівники та працедавці не вільні визначати ставки заробітної платні та умови праці, які б влаштували обох. Лікарі та хворі не вільні визначати, які ліки та лікування застосовувати. Вчителі не можуть вчити тому, чому вони хотіли б вчити. Громадянам не дозволено "дискримінувати", бізнесу не дозволено наймати того, хто йому потрібен, люди не вільні отримати професію, яку вони забажають; в багатьох країнах політичні партії зобов’язані висувати жінок на виборах; освітні установи піддаються квотуванню. Перелік можна продовжувати. Усе це не має жодного відношення до свободи. Чому люди не мають права домовлятись один з одним, та укладати договори будь-якого змісту? Чому якісь люди кажуть, що повинно бути у договорах, у яких вони навіть не є стороною?
Закони, що заважають людям укладати добровільні домовленості, можуть надавати користь певним групам, але вони безперечно шкодять іншим. Закон про мінімальну заробітну платню допомагає певним працівникам, але вони дискримінаційні для тих, хто згоден на меншу платню через меншу продуктивність. Такі люди стають надто дорогими для працедавців, тому вони лишаються безробітними.
Так само, закони, що захищають людей від звільнення, для когось можуть бути корисними, але вони знеохочують працедавців наймати нових людей. Чим жорсткіші закони про працю, тим більше працедавці мають підстав побоюватись опинитись з людьми, яких вони не зможуть позбавитись, коли міркування бізнесу будуть вимагати цього. В результаті вони наймають якомога менше людей навіть у гарні часи. Знову ж таки, недостатньо кваліфіковані робітники ризикують залишитись безробітними. В той же час, спричинене безробіття втримує робітників від зміни працедавця та, зрештою, професії, навіть, якщо вони відчувають потребу в цьому.
Так само закони, що контролюють розмір орендної платні, можуть бути в нагоді існуючим орендарям, але знеохочують власників домівок та інвесторів розвивати проекти з нерухомості. Таким чином, ці закони ведуть до дефіциту помешкань та в підсумку – до зростання орендної платні, створюючи проблеми людям, які шукають місце для мешкання.
Або візьміть закони, що гарантують мінімальні стандарти товарів та послуг. Можливо, хоч вони корисні для всіх? Нажаль, ні. Недолік цих законів полягає у тому, що вони обмежують пропозицію, зменшують вибір покупців та підвищують ціни (знову таки, найболючіше вони б’ють по бідним). Наприклад закони, що встановлюють стандарти безпеки, роблять недоступними автомобілі для груп з найменшим прибутком, лише тому, що їм не дозволено самим вирішувати, який рівень ризику є для них прийнятним на дорозі.
Щоб побачити, чому ці захисні заходи мають такі серйозні недоліки, уявіть собі, що уряд заборонив би продаж будь-якої машини, рівень показників якості якої нижче, ніж у мерседесу. Мабуть, це гарантує усім, що ми будемо володіти лише найкращими та найбезпечнішими автомобілями, чи не так? Насправді машини будуть тільки в тих, хто міг би дозволити собі мерседес. Або запитайте себе, чому уряд не потроїть мінімальну заробітну платню? Ми б могли заробляти шалені гроші, чи не так? Так, ті, хто ще мали б роботу, заробляли б. Інші – ні. Уряд не може робити дива своїми законами, навіть попри те, що багато людей у це вірить.
За демократії, ти не просто повинен робити усе, що тобі накаже уряд, на все, що ти робиш, тобі потрібен дозвіл держави. На практиці особі залишено ще достатньо свобод, але акцент робиться все ж на дозвіл. Усі свободи, що ми маємо у демократичній
