Поразка демократії - Франк Карстен
Наприклад, було "демократично" вирішено, чому вчити дітей у школі, скільки грошей витрачати на догляд за літніми людьми, скільки спрямовувати на допомогу країнам третього світу, чи дозволено паління у барах, які телевізійні канали повинні субсидіюватись, які медичні послуги покриваються медичною страховкою, якого розміру повинна бути орендна плата, чи дозволено жінкам носити хустки, які ліки людям дозволено приймати і так далі. Усі ці рішення створюють конфлікти та тиск. І цих конфліктів можна легко запобігти, дозволивши людям робити власний вибір та нести відповідальність за наслідки.
Припустимо, ми вирішили демократичним шляхом, скільки та якого хлібу повинно випікатись кожного дня. Це призвело б до нескінченного лобіювання, кампаній, суперечок, мітингів та протестів. Прихильники білого хлібу будуть вважати прихильників чорного хлібу своїми політичними ворогами. Якщо "чорнохлібники" отримають більшість, вони спрямують більшість субсидій на виробництво чорного хлібу, можуть навіть взагалі заборонити білий. І навпаки.
Демократія – це автобус повний людей, які хочуть визначити, куди має їхати водій. Прогресивні голосують за Сан-Франциско, консерватори віддають перевагу Далласу, лібертаріанці хочуть їхати у Лас-Вегас, зелені хочуть до Вудстоку, решта хоче їхати у тисячу інших місць. Зрештою, автобус прибуває до якогось міста, куди майже ніхто не хотів їхати. Навіть якщо у водія немає власного інтересу та він уважно прислухається до пасажирів, він ніколи не задовольнить усіх забаганок. В нього є лише один автобус, та майже стільки ж бажань скільки й пасажирів.
Це також є причиною того, що новачки у політиці, яких вітали як рятівників, врешті-решт, завжди розчаровували людей. "Так, ми можемо!" завжди закінчується "ні, ми не можемо". Навіть наймудріша людина у світі не зможе задовольнити протилежні бажання.
Не випадково, що політичні дискусії між людьми часто такі емоційні. Насправді багато людей вважають, що краще оминати розмов про політику, коли вони стикаються у соціальному плані. Це тому, що вони зазвичай мають дуже різні ідеї щодо того, "як жити". За демократії ці погляди потрібно якось узгоджувати.
Рішення проблеми з автобусом досить просте. Просто дати людям самим вирішувати, куди йти та з ким. Дати людям самостійно вирішувати, як вони хочуть жити, дати їм можливість знайти рішення власних проблеми та створювати власні групи. Дозволити їм самостійно вирішувати, що їм робити зі своїми тілами, розумом та грошима. Багато наших політичних проблем зникне як за помахом чарівної палички.
Проте в демократії відбувається прямо протилежне. Система заохочує людей перетворювати свої власні преференції у колективні цілі, до яких усі повинні прямувати. Це заохочує тих, хто хоче йти до місця Х, спробувати примусити інший йти туди ж. Один особливо несприятливий наслідок демократії полягає у тому, що люди схильні утворювати групи, що обов’язково увійдуть в конфлікт з іншими групами. Це трапляється тому, що лише якщо ти є частиною досить великої групи (або виборчого блоку), вона може перетворити ваші ідеї у Закон. Таким чином, літні люди налаштовані проти молоді, фермери - проти міських, іммігранти - проти місцевих. Християни проти мусульман, віруючи проти атеїстів, працедавці проти працівників і так далі. Чим більша різниці між людьми, тим гострішим стає між ними протистояння. Коли одна група вірить у те, що гомосексуальність це гріх, а інша вимагає більше розповідати про геїв у школах та освітніх матеріалах, вони неминуче зіткнуться.
Майже усі розуміють, що свобода віросповідання, яка розвивалась сторіччями, була розумною ідеєю, що послабила соціальну напругу між релігійними групами. Зрештою католики не могли диктувати як жити протестантам та навпаки. Але небагато людей сьогодні розуміють, що тиск виникає тоді, коли через демократичність системи наймані працівники можуть диктувати працедавцям як робити бізнес, літні змушують молодих сплачувати їм пенсії, банки можуть змусити громадян заплатити за їх помилкові інвестиції, працівники охорони здоров’я можуть примушувати людей споживати певні лікарські засоби.
Завжди варто представляти свою групу як слабку, дискриміновану, принижену, позбавлену прав тощо. Це надає додатковий аргумент, для отримання державної допомоги і надає уряду аргумент, щоб виправдовувати своє існування та роздавати цю допомогу в ім’я "соціальної справедливості".
Як зазначив американський письменник Генрі Луіс Менкен: "У цьому світі людина цінує не права, а привілеї". Це відноситься до багатьох груп в суспільстві, і це добре видно за демократії. Якщо колись жінки, чорні та гомосексуалісти боролися за свої права, їх сучасні представники частіше вимагають привілей у вигляді квот, компенсаційної дискримінації та анти-дискримінаційних законів, що обмежують волю висловлювання. Вони називають це правами, але оскільки ці права поширюються лише на певні групи, насправді вони є привілеями. Дійсні права, такі як право на вільне висловлювання, поширюються на всіх. Привілеї поширюються лише на певні групи. І вони покладаються на силу, тому, що єдиний шлях забезпечити їх – змусити інших сплатити за них.
Інша тактика отримати привілеї або послуги від демократичної системи - представити вашу справу як таку, що необхідна для порятунку суспільства від якого-небудь лиха. Якщо ми не врятуємо клімат, або Євро, або банки, суспільство приречене на хаос, мільйони постраждають, прийде розбрат та сифіліс. Лорд Менкен також побачив цей виверт: "Бажання врятувати людство – це майже завжди прикриття для бажання правити".
Зверніть увагу ще на те, що в демократії люди не повинні доводити свої слова справами. Вони можуть захищати нелегальних іммігрантів, мешкаючи у районах, де іммігранти ніколи їх не турбували. Вони можуть голосувати за субсидії для оркестрів та музеїв, куди вони ніколи не придбали б квитка. Все тому, що вони знають, що витрати на субсидії понесе хтось інший.
До того ж такі люди часто демонструють свою моральну зверхність. "Ми не хочемо щоб мистецтво існувало за законами вільного ринку" - проголошують схильні до субсидіювання мистецтва. Дійсно вони мають на увазі, що саме вони цього не хочуть. Але вони вважають, що решта суспільства повинна оплачувати їх уподобання.
"Ми" - це найпопулярніше слово за демократії. Її прихильники часто говорять "ми хочемо щось", "ми повинні
