Том 6 - Леся Українка

Начальник поліц гї. Дозвольте, з ласки вашої, пане пасторе. (Стає між ним і Єгером.) Куче! Зв’яжіть-но йому руки.

Дикий рев знадвору: «Єгер! Єгер! Давайте сюди Єгера!»

Дрейсігер (трохи злякався, як і всі в хаті, і мимохіть приступив до вікна). Що там ще знов таке?

Начальник поліції. Ой, знаю я: се вони хо-тять, щоб їм вернути назад сього пройдисвіта. Але ж мп їм тієї волі не вволимо. Чуєте, Куче? Ведіть його в холодну.

Куче (моняеться з шнурком в руці). Рапортую покірно, пане начальнику, нам з ними буде клопіт. Там така проклята зграя *. Чисто пекельна банда, пане начальнику. Там і Бекер, там і коваль...

Кіттельгавс. Дозвольте, з ласки... Щоб не псувати собі крові ще більше, то чи не доладніше було бт пане начальнику, попробувати якось миром влагодити? Може б, Єгер пообіцяв піти сам, по добрій волі або якось...

Начальник поліції. Що вам біг дав? Я відповідаю за все. Я не можу на таке спуститись. Ну, Куче! Годі монятись.

Єгер (складав долоні і, сміючись, простягає). Міц-ніше-міцніше, скільки сили маєш, міцніше. Се ж не надовго.

Куче його в’яже, товариші помагають.

Начальник поліції. Ну, марш далі! (До Дрей-сігера.) Коли ви турбуєтесь, то дайте нам шість фар-б’ярів. Нехай вони візьмуть його поміж себе. Я поїду попереду, а Куче позаду. Хто заступить дорогу, зарубаєм.

Знадвору крик: «Кукуріку!! Гав-гав-гав!»

Начальник поліції (грозячи до вікна). Каналії! Ось я вам дам! Я вас покукурікаю, я вас погавкаю.

Марш! Вперед! (Іде попереду з голою шаблею, інші йдуть за ним з Є ге ром.)

Єгер (кричить на відході). А вельможна пані Дрей-сігерка нехай собі там хоч як чваниться, проте вона все не ліпша від нас. Бо вона сто тисяч раз подавала моєму батькові на три феники горілки. Скадрон, наліво кругом, марш-арш! (Виходить з реготом.)

Дрейсігер (помовчавши, удає, що йому байдуже). Як гадаєте, пане пасторе, чи не заграти б нам тепер в карти? Я думаю, що в сій справі нам тепер ніщо не на заваді. (Запалює сигару; запаливши, скілька раз коротко, але голосно сміється.) Але ж се невимовно смішно. Спочатку, при столі, отой «шум учинився» з богословом. За п’ять хвилин він вже подякував за службу. Ледве що він світ за очі погнався, знов оця буча. А тепер ми собі заграємо в карти.

Кіттельгавс. Гаразд, тільки...

Знадвору рев.

Так, але... Знаєте, там тії люди зчиняють такий страшенний скандал.

Дрейсігер. Перейдім просто до другого покою. Там нам ніхто не заважатиме.

Кіттельгавс (крутить головою). Хтів би я знати, що на них насіло, на тих людей. Я справді мушу згодитись з богословом — принаймні я ще недавно був такої думки,— що ткачі дуже плохі, терплячі і слухняні людці. Чи не здавалось і вам так, пане Дрейсігер?

Дрейсігер. Тай справді вони були терплячі та слухняні, і справді се були перше звичайні, порядні люди. Якраз, поки не встряли до їх проповідники людяності з своїми теревенями. Адже людям немало доводили про те, що нібито вони в страшенних злиднях пропадають. Згадайте собі тільки про всі ті товариства та комітети для запомоги голодпим ткачам. Нарешті ткач і сам тому повірив, ну, й напав його гедзь. Нехай же тепер хто прийде та наверне його на розум. Bin уже тепер розбрикався. Він тепер на все нарікає. Йому тепер і се не в лад, і те не до мислі. Тепер йому коли мед, то ще й ложкою.

Раптом надворі стоголосий вигук: «Гурра!»

Кіттельгавс. Отже, вони тільки того досягли своєю людяністю, що з овечок за одну ніч справдешні вовки поробились.

Дрейсігер. Ет, що там! Роздумавши спокійно *, пане пасторе, можна у всій цій справі навіть дещо доброго добачити. Такі події, може, не минуться непримітно для правлячих кругів. Може, й там таки переконаються, що так далі не може тривати, що нарешті треба щось почати для рятунку нашого крайового промислу від повної згуби.

Кіттельгавс. Добре, але скажіть мені, від чого залежить такий страшенний занепад?

Дрейсігер. Бо чужі держави відгородилися від нас митами. Там відобрано нам найкращі ринки, а в своїм краї ми мусимо сами між собою змагатись на смерть, бо нас віддано на поталу, зовсім на поталу.

Пфейфер (ввіходить, хитаючись, блідий, без духу). Пане Дрейсігер, пане Дрейсігер!

Дрейсігер (саме на порозі до світлиці, хотів уже туди перейти; обертається сердитий). Ну, Пфейфер, що там уже знову?

Пфейфер. Ох... ні... дайте мені спокій.

Дрейсігер. Та що там таке?

Кіттельгавс. Ви нас лякаєте, кажіть-бо вже.

Пфейфер (все ще не при собі). Ой, дайте мені спокій! Ой-ой-ой! Ох, лишечко! Оце! І начальство... Ну, буде ж їм тепер.

Дрейсігер. А, чорт! Та що се вас так затлумило? Чи вам хто в’язи скрутив?

Пфейфер (мало не плаче, кричить від жаху). Мо-ріца Єгера пустили, начальника набили й прогнали, жан-дара набили й прогнали. Без шапки... Шабля поламана... Ой-ой!

Дрейсігер. Ви, Пфейфер, певне, насмоктались.

Кіттельгавс. Се ж було б чисте повстання.

Пфейфер (сів на стілець, увесь тремтить, скиглить). Се не жарти, пане Дрейсігер, ой, не жарти!

Дрейсігер. Ну, то нехай же мені вся поліція...

Пфейфер. Пане Дрейсігер, се не жарти!

Дрейсігер. Та не заціпить вам? Сто куп чортів!

Пані Дрейсігерова (з пасторовою виходять з світлиці). Ох, Вільгельме, се ж просто злість бере! Так нам зопсувать цілий вечір. Ну, от бачиш, тепер пані пасторша хоче вже додому йти.

Кіттельгавс. Шановна і дорога пані! Воно, може, й справді сьогодні краще б...

Пані Дрейсігерова. Слухай, Вільгельме, ти ж би вже вгамував їх як слід.

Дрейсігер. Піди ти розкажи їм. Піди сама! Піди! (Спиняється перед пастором, ні з сього ні з того.) Хіба ж я тиран? Хіба ж я кат?

Візник Йоган (ввіходить). Ласкава пані, я тим часом коні запріг. Пан богослов вже посадили Юрчика і Карольця до повозу. Як прийдеться круто, будемо втікати.

Пані Дрейсігерова. А чого ж воно прийдеться круто?

Йоган. Я вже того не зпаю. Тільки я так думаю. Людей все більше збігається. Вони он вже й начальника з жандарем геть прогнали.

Пфейфер. Ой, не жарти, пане Дрейсігер, не жарти!

Пані Дрейсігерова (її все більше опановує жах). Ну, та й що ж се буде? Чого їм треба? Скажи, Йогане, хіба вони можуть на нас напасти?

Йоган. Там такі є чортяки, пані