Том 6 - Леся Українка

Галас.

3-й старий ткач (раптом вичитує по-школяр-ськи).

І як же дивно здасться нам,

Як тільки те зміркуєм,

Що ми попихачі панам,

Хоч гірко ми при полотні працюєм.

Б е к е р. Але ж ми при бархані працюєм.

Регіт.

Г о р н і г. Ткачам полотенщикам ще гірше поводиться. Просто, як поторочі, блукають по горах. Ви ще тут маєте силу одгризатись.

Віттіг. Ти гадаєш, що вже по біді? Коли вони ще мають трохи завзяття за душею, то їм те хутко фабриканти виженуть.

Б е к е р. Він же сказав: будуть мені ткачі за скорину робити.

Галас.

Різні старі й молоді ткачі. Хто се казав?

Бекер. Дрейсігер казав про ткачів.

Молодий ткач. Найперше треба б ту гадипу задушити.

Єгер. Слухай лишень, Віттігу, ти завжди такого багато говориш про французьку революцію. Ти раз у-раз отак просторікуєш. Оце ж, може, доведеться тепер і показати, як то воно справді — чи ти тільки такий язикатий, чи справді чесна людина.

Віттіг (спалахнув з лютості). Ану, ще слово, хло! Ти чув, як кулі свищуть? Ти стояв на чатах у ворожім краю?

Єгер. Ну, не гнівайся. Ми ж товариші. Я ж не думав нічого лихого.

Віттіг. Начхати мені на твоє товаришування. Банька надута!

Жандар Кучѳ ввіходить.

Скілька голосів. Цитьте, цитьте! Поліція! (Зацитькують довший час, поки все втихомирюється.)

Жандар Куче (садовиться біля середнього стовпа, решта людей глибоко мовчить.) Я просив би чарочку.

Знов мовчання.

Віттіг. А що, Куче, прийшов додивитись, як воно тут справді у нас?

Куче (не слухаючи Віттіга). Добридень, майстре Віганде.

Віганд (есе ще в кутку перед шинквасом). Спасибі, Куче.

Куче. Як робота?

Віганд. Дякую, гаразд.

Бекер. Його благородіє бояться, що ми собі животи попсуємо великими заробітками.

Сміх.

Єгер. Гей, Вельцелю! Ми вже свинини наїлися, та пампушок, та галушок, та капусти, а тепер давай нап’ємося шампана.

Сміх.

Вельцель. І позаду сонце світить всім однаково.

К у ч е. Та хоч би вам зараз дав шампана і печені, то ще б не догодив. Я он теж не маю шампана, а якось обходжусь.

Б екер (натякає на Кучевого носа). Він свого помідора горілкою та пивом підливає. Тим-то він такий стиглий.

Сміх.

В і т т і г. Тяжко жити на світі отакому жандареві: то йому треба якесь голодне старченя в буцигарпю запхати, то знов мусить якусь гарненьку ткачівну з ума звести, а там знов мусить упитися, як земля, та добре жінку набити, щоб вона нестямилась зо страху та по сусідах ховалася; та ще ж і на коні гарцювати треба, а потім спати до полудня, чи то ж мала робота?!

Кучо. Базікай-базікай! Добазікаєшся ти ще до шибениці. Відомо вже, яке ти золотко. Твою бунтарську пащеку давно чутно аж до пана начальника. Я теж знаю, хто то щодня, щороку жінку й діти до богадільні заганяє, а себе до тюрми, а все через п’янство та гультяйство, отой-то самий колись доскачеться, що йому покажуть, де козам роги правлять.

Віттіг (гірко сміється). Хто знає, що ще буде?! Може, й твоя правда. (Люто і завзято.) Але як до того дійде, то я вже зпатиму, чия то справа, хто наклепав на мене перед фабрикантами і перед панами, через кого вони не дають мені роботи, щоб хоч раз клепнути; знаю я, хто під’юдив проти мене мужиків та мірошників, що тепер за цілий тиждень я й одної коняки не підкував, апі обода не натяг. Знаю я, хто. Ото я раз теє прокляте стерво з коня скинув за те, що воно ременем воловим лупило якесь мале дурне хлоп’я за пару зелених грушок. Ти мене добре знаєш, так, отже, я тобі кажу: коли ти мене в тюрму запроториш, то попрощайся з світом. Тільки я про щось такого одним вухом почую, зараз беру, що попаду,— чи підкову, чи клевця, чи вісь, чи відро, знайду тебе, хоч би мав тебе з ліжка від жінки витягти, витягну і розтрощу тобі довбпю, хіба я пе я буду. (Схопився, щоб кинутись на Куче,)

Старі і молоді ткачі (затримують його), Віттігу, Віттігу, схаменись!

Куче (мимохіть встав, поблід, Говорячи, відступає. Що ближче до дверей, то голінніше робиться. Остатні слова говорить вже на [порозі] і зараз по тім зникає). Чого ти з мене хочеш? Я до тебе пе маю діла. Я собі до одного ткача говорив. Я тебе не чіпав. Ти мені не потрібний. Але вам, ткачі, я ось що скажу: пан начальник поліції заборонив вам пісні співати — отієї, про Дрейсіге-ра, чи як там вона зветься. А коли оті співи на вулиці не перестануть, то вже він так зробить, щоб ви більше часу і спокою мали — в холодній. Там він вас посадить на хліб та на воду, співайте собі там, скільки душа забажає. (Виходить.)

Віттіг (кричить йому вслід). Він нам не мас чого тут забороняти, хоч би ми репетували, щоб аж вікпа дзвеніли, хоч би пас чутпо було аж до Рохепбаха, хоч би ми співали, щоб аж фабрикантам будинки на голову попадали, а всім начальникам мідяні шапки на головах танцювали. Нікому нема до того діла!

Бекер тим часом підвівся, дав знак до співу і почав з усіма вкупі.

У нас тут є кривавий суд, ніхто не чув такого.

Кого почнуть судити тут, не випустять живого.

Шинкар хоче вгамувати, але його ніхто не слухає. Віганд затуляє вуха і втікає геть. Ткачі встають і йдуть, все співаючи, слідом за Віттігом і Бекером, а ті на мигах додають співцям охоти, щоб виразно й завзято співали.

Тут людям муки завдають, беруть на катування.

Мов свідки горя, повстають незлічені зітхання.

Більша половина ткачів співає далі пісню вже на вулиці, тільки молоді хлопці співають ще в хаті, платячи шинкареві. При остатніх словах пісні хата порожніє, зостаються тільки Вельцель, його жінка, дочка, Горніг і старий Бавмерт.

Пекельне кодло всі пани, на вбогий люд завзяті.

Гей, ненажерні деруни!

Всі будете прокляті!

Вельцель (спокійно прибирає шклянки). Зовсім подуріли сьогодні.

(Бавмерт налагодився йти.

Г о р н і г. Скажи лишень, Бавмерте, що то воно починається?

Бавмерт. А се вони хтять іти до Дрейсігера, чи не накине він трохи до плати.

Вельцель. Чи то й ти з ними разом до такої нісенітниці встряв?!

Бавмерт. Та бачиш, Вельцелю, тут не моя воля. Молодь часом може, а старе мусить.