Том 6 - Леся Українка

Горніг (встає). Дивно було б, якби тут не дійшло-таки до біди.

Вельцель. Але то щоб таке старе луб’я геть розум стеряло?!

Горніг. Кожній людині щось догарає.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА діячі

Бекер.

Моріц Єгер.

Старий Бавмерт,

Старий Анзорге.

Дрейсігер.

Пфейфер.

Віттіг.

Куче.

Пані Дрейсігерова.

Кіттельгавс, пастор.

Пані Кіттельгавсова.

Вейнгольд, богослов, учитель в домі у Дрейсігера.

Г е й д е, начальник поліції.

Візник Йоган.

Старі й молоді ткачі й ткачихи.

Петерсвальдау. Покій фабриканта-барханника Дрейсігера. Кімната уряджена так, як, бувало, уряджувалось за першої половини XIX століття,—- пишно, але непривітно. Стеля, груба й двері —* білі. Шпалери, дрібноквітчасті та смугарасті, холодного сталевого кольору. Крісла й софа криті червоним, поручата в них з червоного дерева, різьблені та цяцьковані, стільці й інші речі з такого самого дерева і поставлені так: праворуч, між двома вікнами з вишневими навісками, стоїть пульт, зроблений як шафа, тільки в ньому горішня стінка відчиняється не вбік, а вниз, так що з дверцят виходить дошка до писання; просто проти конторки софа, недалеко від неї залізна каса на гроші, перед софою стіл, крісла й стільці; при задній стіні шафи для зброї. Всі стіни позавішувані партацькими малюнками в золотих рамах. Над софою велике дзеркало (люстро) в грубо визолоченій видзігорній рамі.

Ліворуч двері, що виходять на двір, на задній стіні одчинені двері в світлицю, убрану так само через лад розкішно і неохвітпо. В світлиці видно двох пань, Дрейсігерову і Кіттельгавсову, вони роздивляються малюнки; далі пастор Кіттельгавс розмовляє з богословом, домовим учителем Вейнгольдом.

Кіттельгавс (маленький, привітний чоловічок, ввіходить із світлиці в покій господаря, курячи та любенько балакаючи з богословом, а той і собі курить; в покої пастор оглядається і, побачивши, що нікого нема, здивований, похитує головою). Я зовсім не дивую з вас, пане богослове: ви молоді. В такі літа і ми, старі, були, не скажу, такої самої думки, а все ж близько того. Близько того, напевне. Єсть навіть якась принада в таких молодощах, у всіх тих гарних ідеалах, пане богослове. Та шкода, вони швидко зникають, зникають, як весняне світло. Ось діждете колись мого віку. Як отак чоловік тридцять літ по 52 рази на рік, окрім свят, промовить казань до людей з амбони, то поневолі стане спокійніший. Згадайте мене, пане богослове, як доживете до такого.

Вейнгольд (19-літній хлопець, блідий, худий, цибатий, з довгим, гладеньким, білявим волоссям. Дуже неспокійний, все шарпається). Шануючи вашу гідність, пане пасторе... я все-таки не знаю... В людських натурах існує все ж велика розмаїтість.

Кіттельгавс. Ох, любий пане богослове, ви собі можете мати хтозна-який неспокійний дух (з докором). Ви таки його маєте — можете собі хтозна-як гостро і... необачно виступати проти встановленого ладу. Все те втихомириться. Гаразд-гаразд, я ж не кажу, єсть і між нами такі, що до сивого волосу по-молодечому вибрикують. Той проповідує проти горілчаної чуми, той закладає товариства тверезості, інший знов пише такі листи до громади, що справді-таки за серце хапають, як читаєш. А що з того? Голодівка ткачів, коли вона де є, від того не поменшає. Тим часом спокій в краї буде захитаний. Ні, тут уже, здається, справді до речі було б сказати: «Шевче, гляди своєї роботи, душпастирю, не дбай про черево. Проповідуй тільки саме боже слово, а щодо решти здайся на того, хто птахам небесним притулок і поживок дав, хто лелії польовій пе дав загинути. Одначе, справді, цікавий би я знати, куди се так раптом подався наш дорогий пап господар.

Пані Дрейсігерова (іде поперед пасторової. 30-літня гарненька жінка, здорова та ядерна. її балачка і поведінка якось не пасують до її панського. коштовного убрання). Оце правду сказали, пане пасторе. Мій Віль-гельм усе так робить. Як йому щось в думку завіється, притьмом кудись поженеться, а жінка сиди вдома. Я вже йому казала, та коли ж йому хоч кажи, хоч не кажи.

Кіттельгавс. Але ж, шановна і дорога пані, на те він діловий чоловік.

Вейнгольд. Там внизу щось сталося, коли не помиляюсь.

Дрейсігер (ввіходить. Стурбований, гнівний). А що там, Розо, кава готова?

Пані Дрейсігерова (надулась). Ет, ти все тільки десь ганяєш.

Дрейсігер (байдуже). Та що ти тямиш?

Кіттельгавс. Вибачайте, папе Дрейсігер, може, ви мали якусь прикрість?

Дрейсігер. Досить я їх маю що дня божого, пане пасторе. Я вже до того звик. Ну, Розо?! Розпоряди там.

Пані Дрейсігерова іде сердита і сіпав скілька раз за вишиту стрічку від дзвоника.

Дрейсігер. Оттепер (nach einigen Umgangen) пане богослове, хотів би я, щоб ви при тому були. Там би ви дечого набачили. А врешті... ходім лишень до карт.

Кіттельгавс. Святе слово сказали, пане господарю. Скиньте з плечей щоденний порох і тягар та й будьте нашим.

Дрейсігер (надходить до вікна, відсуває одну навіску і дивиться надвір. Мимохіть гукав). Наволоч!!! Ходи сюди, Розо!

Вона йде.

Скажи лишень... он той високий рудий чоловік!..

Кіттельгавс. Він прозивається рудий Бекер.

Дрейсігер. Скажи, чи се пе той, що тебе образив позавчора? Пам’ятаєш, що ти мепі казала, як тебе Йоган саджав до повозу?

Пані Дрейсігерова (копилить губу і дметься). А я знаю?

1 Трохи помовчавши (нім.).— Ред.

Дрейсігер. Та покинь тії химероди! Впору надулась. Мені се треба знати. Досить вже з мене того гру-біяпства. Коли се той, то я, власне, хочу його позивати.

Чутно, як співають «Кривавий суд».

Чи ви чуєте? Ні, ви тільки послухайте!

Кіттельгавс (до краю обурений)*. Чи то вже й краю не буде тому бешкету? Тепер уже далебі і я скажу: час уже поліції вмішатись. Дозвольте лишень! (Приступає до вікна.) Ось погляньте лиш, пане Вейнгольд! Тут уже тепер не сама молодь, он цілий гурт старих, давніх ткачів бігає разом. І вони прилучаються до сього печува-ного бешкету. Вони божий закон під ноги топчуть. Ви б, може, готові ще й обороняти таких людей?

Вейнгольд. Звісно, ні, пане пасторе. Себто, пане пасторе... (Cum grano salis) К Все ж це голодні, темні люди. Вони так показують свою недогоду, як уміють. Я й не сподіваюсь навіть, щоб такі люди...

Пані Кіттельгавсова (мала, худа, зів'яла,

більше подібна до старої панни, ніж до пані). Пане Вейнгольд! Пане Вейнгольд! Але ж бійтеся бога!..

Дрейсігер. Пане богослове, мепі дуже прикро... Я не на те взяв вас до мого дому, щоб ви мені держали відчити про людяність. Я мушу вас просити займатись тільки вихованням моїх синів, а решту моїх справ мені полишити,