Твори у дванадцяти томах. Том перший - Джек Лондон

Джек Лондон

ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ

ТОМ ПЕРШИЙ[1]

ОПОВІДАННЯ (Збірки 1900–1906 років)

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

Дмитро Затонський, Віталій Коротич,

Микола Лукаш, Василь Мисик, Тетяна Якимович

ПИСЬМЕННИК, ЩО З НАМИ ПОРУЧ

Є письменники, що йдуть поруч нас ціле наше життя. І на кожному етапі свого життєвого шляху ми знаходимо щось нове, доти незнане в їхніх творах, у їхніх героях, що їх ми ще з дитинства звикли вважати за своїх сучасників і постійних супутників. До таких от письменників належить і великий митець Америки Джек Лондон.

Ще на шкільній лаві ми вперше розгортаємо книжку північних оповідань, і небачені досі обрії, неокраї снігові простори розступаються перед нами. Пробиваючись крізь бурю й сніг, скоряючи пустелю Білої Тиші, гордо простує людина до обраної мети. Йде інколи самотня, але частіше — дбайливо підтримуючи знесиленого товариша. І ось уже закони дружби, товариської вірності набувають для нас високого поетичного сенсу.

Минає кілька років, і ми, подорослішавши, починаємо дивитись на Лондона по-іншому. Перед нами вже не тільки співець романтичного подвигу, а й соціальний мислитель, митець, що глибоко зазирнув у сувору дійсність буржуазного світу. І ми ще глибше усвідомлюємо потворність того ладу, що розпинає людину й людяність на хресті жадоби.

А далі надходить час, коли перед нами на весь свій зріст постав Лондон-революціонер, Лондон-борець, що зумів розгледіти під оманливою шатою буржуазної демократії лиховісну примару Залізної п'яти і ще більше — її конечну минущість.

Газети Окленда — містечка, де минули дитинство Лондона та юність, — називали майбутнього автора «Залізної п'яти» хлопчаком-соціалістом. Це прізвисько, що збереглося за ним надовго, навдивовижу точно характеризує раннього Лондона. Соціалізм не був для нього захмарним ідеалом, відірваним від конкретності історичного розвитку. Ні, вийшовши з гущі робітничого класу, Джек Лондон ще за юнацьких літ став безбоязним пропагандистом тих правдиво гуманістичних ідеалів, що стверджує пролетаріат у горнилі класової боротьби.

«В натурі Джека Лондона, — писав письменників сучасник і друг Джордж Бемфорд, — поєднувалися дві на перший погляд протилежні риси: щира людяність, невичерпна любов до людини і водночас самовіддане служіння кривавому богові революції… Якось, захотівши з'ясувати причини цієї суперечності, я звернувся до самого Джека. Він замислився. А потім, звільна вимовляючи слова, певно ще міркуючи, сказав: «Суперечність? Нема ніякої суперечності! (І всміхнувся). Для мене вони невіддільні одне від одного: людина — це революція, революція — це людина!..» Слова ці ясно висвітлюють природу гуманізму славетного американського письменника. Ціле своє життя мріючи лиш про те, щоб «глянути правді в обличчя», Джек Лондон глибоко вірив, що істинно героїчне розкривається тільки в дії, спрямованій на боротьбу з соціальним злом, з усім тим, що принижує, плямує людину. Саме тому й найвищий ступінь людського діяння — подвиг, осяяний мрією про революційне перетворення дійсності, — став для нього, принаймні в найдозріліших його творах, синонімом людяності. Ось чому людинолюбство Лондона — це не бездіяльне співчуття до соціальних низів, таке типове для його сучасників — ліберальних письменників кінця сторіччя, — а активне ствердження гуманістичних вартостей.

Дитинство та юність Джека Лондона, що народився 1876 року, збіглися в часі з тяжкою і тривалою економічною кризою в Америці. Над Штатами піднеслася грізна примара безробіття. Дістали пазури скрути й до родини майбутнього письменника. У тринадцять літ Джек Лондон закінчив початкову школу, однак про дальше навчання поки що годі було думати. Його вітчим (Джек був названим сином бідного іммігранта Джона Мітона Лондона) попав під поїзд, був важко скалічений, і хлопець став, по суті, єдиним годувальником сім'ї. Йому ледве пощастило знайти роботу на консервному заводі, де він мусив за мізерну платню вистоювати біля машини з ранку й до пізнього вечора, і вдавалося, «цим тортурам ніколи кінця не буде».

Та кінець настав. Не витримавши божевільного відчуття «прикутості» до машини, через багато років так тонко змальованого в оповіданні «Відступник», Джек Лондон утік із надсильної роботи. Купив човна, позичивши гроші в тітоньки Дженні, своєї колишньої годівниці, і став «устричним піратом». У товаристві юних, але вже зіпсованих життям зухвальців він чинив спустошливі наскоки на устричні мілини в бухті Сан-Франціско. Та Лондон мав чудесний дар лишатися чистим і на людському «дні». Зберіг він свою чистоту й тоді, коли міська влада, начувшися немало про відвагу та кмітливість Лондона і його товаришів, умовила їх облишити небезпечний промисел і вступити до рибальського патруля. Відтак Лондонові доводилося часто стикатися з місцевими властями, з різними політиканами. Спізнавши їхню продажність та моральну розбещеність, Джек Лондон вирішив будь-що вирватись із завороженого кола. В січні 1893 року він найнявся за матроса на шхуну «Софі Сатерленд», що вирушала полювати на котиків у Берінгове море. Коли по сімох місяцях тяжкої плавби шхуна повернулася до своєї пристані, в Америці після короткого періоду відносного добробуту знову настав економічний спад: затихли заводи, поросли бур'яном необроблені лани, країна налічувала три мільйони безробітних, і число те невпинно зростало. Віддавши матері майже весь заробок, Джек Лондон, попоневірявшися чимало, знайшов собі місце на джутовій фабриці. Знову потяглися похмурі дні, «наповнені, болем, потом і кров'ю». Здавалося, ніщо вже не здужає повернути радість життя «білому рабові», одному з мільйонів, що їх жер молох капіталізму.

Отак сама логіка життя наближувала Джека Лондона до запеклих класових боїв, що їхньою головною прикметою була дедалі активніша участь у них організованого пролетаріату. Це явище для Америки середини 80-х років мало глибоке соціальне та ідейне коріння. «Фронтьєр», той рухомий кордон, що посувався на захід у міру освоєння нових земель, визначав аж до останніх десятиліть XIX сторіччя і шляхи розвитку економіки США, і специфіку духовного та політичного життя в країні: капіталістичні суперечності, розвиваючись ніби не вглиб, а вшир, не виявлялися так видимо на поверхні, як у Європі. А внаслідок того суспільна свідомість Америки формувалася до часу під знаком ілюзій, так, ніби «благословенна земля» Нового світу не знала антагоністичних суперечностей. Міф про неможливість класової боротьби в Америці своєю чергою породжував хибну віру у «винятковість», «гармонійність» американського способу життя.

Сама історія розвіяла той міф. «Останній буржуазний рай на землі, — писав тоді Енгельс, — швидко перетворюється на чистилище, і від перетворення на пекло, подібне до Європи, його зможе втримати