Том 6 - Леся Українка

Пфейфер. Ой, не жарти, ой, де вже там жарти?

Дрейсігер. Мовчи, дурню! Двері позамикані?

Кіттельгавс. Зробіть мені тую ласку... Зробіть мені тую ласку... Я оце наважився... Зробіть мені тую ласку... (До Погана.) Чого ж тії люди бажають?

Йоган (несміло). Та вони хтять більшої плати, такі дурні.

Кіттельгавс. Добре-добре! Я вийду до них і вчиню свою повинність. Я тим людям скажу поважне слово.

Йоган. Пане пасторе! Пане пасторе! Покиньте ви се. Тут ніяке слово не поможе.

Кіттельгавс. Ще слівце, дорогий папе Дрейсігер. Я б вас просив, поставте за дверима людей, щоб зараз же зачинили за мною.

Пані Кіттельгавсова. Ой, Йозефе, то се ти справді йдеш?

Кіттельгавс. Піду-піду. Я тямлю, що роблю. Не бійся, господь мене оборонить.

Піші Кіттельгавсова стискає йому руку, відступає і втирає сльози. Тим часом знадвору чутно невгамовний глухий гомін великої громади людей.

Я вдам... я вдам, ніби я собі просто додому йду. Побачу, нарешті, чи моя духовна служба... чи я ще маю собі шану від тих людей... Побачу... (Бере кийка і шапку.) Отже, йду з вірою в бога. (Іде.)

Йоган, Пфейфер і Дрейсігер його проводжають.

Пані Кіттельгавсова. Ох, дорога пані Дрей-сігерова (плачучи, обіймає її), коли б там йому не трапилось якої біди!

Пані Дрейсігерова (мов непритомна). Я не знаю, пані пасторше, мені якось так... Далебі не знаю... Я сама не своя. Се ж не може бути, щоб отаке скоїлось. А коли так... то хто б подумав, що багатство — гріх? Якби мені хто сказав, що так буде, то я б уже воліла, пані пасторше, так і зостатись при моєму вбожестві.

Пані Кіттельгавсова. Пані моя люба, воно при кожному стані чоловік має досить таких прикростей, що й не сподівається.

Пані Дрейсігерова. Та вже ж, та вже ж, я ж то й сама думаю. А що ми більше маємо, як інші... та боже мій, чи ми ж його вкрали? Все ж, як єсть усе, що до найменшого, чесно зароблено. І як же то так можна ні з доброго дива напастися? Хіба ж мій чоловік винен, що в нього справи зле йдуть?

Знадвору вривається несвітський галас. Обидві пані бліднуть і злякано ззираються. Вбігає Дрейсігер.

Дрейсігер. Розо, накинь що на себе й біжи до повозу, а я зараз! (Кидається до каси, відчиняє і дістає різні дорогі речі.)

Йоган (ввіходить). Все готове. Тільки скоріш, а то заступлять браму.

Пані Дрейсігерова (несамовита від жаху, обіймає візника). Йогане, любий, коханий Йогане! Рятуй нас, голубе дорогесенький! Рятуй моїх діточок, ой-ой!..

Дрейсігер. Та схаменись! Пусти його.

Йоган. Пані, пані, та не турбуйтесь. В нас коні добрі, їх ніхто не збіжить, хто тільки не вступить з дороги, роз’їдемо. (Виходить.)

Пані Кіттельгавсова (не тяжиться від страху). А мій чоловік? Ой... а мій чоловік? Ой, пане Дрейсі-гер, де ж мій чоловік?

Дрейсігер. Пані добродійко, він живий-здоровий. Але ж заспокойтесь, він здоровісінький.

Пані Кіттельгавсова. Ні, з ним щось лихе сталося, ви тільки не кажете, ви тільки не кажете.

Дрейсігер. Вже ж вірте мені, се їм так не мине. Я добре знаю, чия то справа. Така несвітська безсоромність не може вмипути кари. Щоб то громада отак свого душпастиря зневажала! Чортзна-що! Скажені собаки, та й годі, зовсім покрутились бестії! Така ж з ними й розправа буде! (До пані Дрейсігерової, що стоїть мов приголомшена.) Та йди ж, чого стовбичиш!?

Чутно, як грюкають у двері.

Хіба ж ти не чуєш, як тая наволоч скаженіє?

Чутно, як дзеленчать і падають на подвір’я побиті шиби. Геть показилось дрантя. Нема що робити, треба втікати.

Знадвору гукають всі враз: «Давайте сюди конторщика Фейфера!

Давайте сюди конторщика Фейфера!»

Пані Дрейсігерова. Фейфер, Фейфер, вони хтять Фейфера!

Пфейфер (вбігає в хату). Пане Дрейсігер! Там коло брами вже стоять люди. НаДвірні двері вже довго не видержать. Коваль Віттіг лупить як скажений залізним відром у двері.

Знадвору галас все виразніше та гучніше: «Конторщика Фейфера сюди! Сюди конторщика Фейфера!» Пані Дрейсігерова втікав геть швидко, мов хто женеться за нею; услід їй пасторова. Обидві вибігають.

Пфейфер (прислухається, блідне, зрозумівши гукання, і його обіймає несамовитий жах. Вимовляючи дальші слова, плаче, квилить, благає, скиглить, плутається з потіху в словах як шалений. Обсипав Дрейсігера дитячими пестощами, гладить йому щоки й плечі, цілує руки, нарешті чіпляється за нього, немов топлячись, щільно обіймає і не пускає). Ой, мій любенький, дорогесенький, лас-кавенький паночку, ой, не дайте ж мене, не дайте, я ж вам так вірно служив; я ж ніколи не кривдив людей. Я ж пе міг дати їм більшої плати, як призначено. Не кидайте мене, я їх боюся. Як вони мене знайдуть, вони мене заб’ють. Ой, боженьку мій, ой, господи! Жінка моя, дітоньки мої...

Дрейсігер (хоче вийти, але не може вирватись від Пфейфера). Та хоч пустіть мене, бодай вас! Там уже побачим. Якось-то буде. (Виходить з Пфейфером.)

Скілька хвилин кімната порожня. В світлиці вибивають шибки. Щось тріснуло на весь будинок, і зараз же крик: «Гурра!», потім тиша. Скілька хвилин тихо, потім чутно, як по сходах нишком, навспинячки крадуться люди і несміло, сторожко перекликаються: «Ліворуч! Вгору! Цитьте! Помалу, помалу! Не займай! Поможи! От тобі маєш! Гетьте, шибепикиї На весілля йдемо! Іди туди! Ти йди!» В надвірних дверях з’являються ткачі, молоді парубки й дівчата, одразу не одважуються ввійти і підштовхують одне одного. За кілька хвилин вже одсміляються; і по кімнаті Дрейсігера, і по світлиці розходжуються убогі, худі, декотрі й слабовиті постаті в подертій та латаній одежі, все оглядають цікаво і разом несміло, а потім обмацують. Дівчата пробують софи, стають гуртками перед дзеркалом і любуються на себе. Декотрі стають па стільці, роздивляються і здіймають зо стіни малюнки.

Тим часом надходять все нові нужденні постаті знадвору.

Перший старий ткач (увіходить). Гей, та дайте ви мені спокій! Як почали ще там надворі, то так і пішло,— пропаде справа! От кручені! Де тут глузд? Де тут розум? Се ж чорт зна до чого дійде. Хто ще має всі клепки в голові, зроду з вами не піде. Нехай мене бог боронить, щоб я з вами в таку розбишацьку справу ліз.

Єгер, Бекер, Віттіг з відром в руках, Бавмерт і цілий гурт молодих і старих ткачів вриваються, немов за ким женуться, кричачи охриплими голосами.

Єгер. Куди він сховався?

Бекер. Де він, той катюга?

Бавмерт. Казав нам траву їсти, жери ж тепер сам стружки!

Віттіг. Ось нехай тільки вловимо, буде