Том 6 - Леся Українка

Не хтять його й приймати, бояться ткачів; то він миттю далі навтеки, до Швейніца...

Гільзе (бере помаленьку нитку з основи і прикладає до вічка в переборі, а син з другого боку чіпляє за нитку дротяним гачком і протягає її крізь вічко). Та годі-бо тобі, Горнігу.

Горніг. Щоб я з сього місця не рушив 1 Та що там, се вже ж і малі діти знають.

Гільзе. Ну, скажи мені, чи ти здурів, чи я п’яний?!

Горніг. Як собі хочеш. А тільки те, що я тобі казав, така правда, як отченаш в церкві; я б не казав, якби я сам при тому не був, якби сам не бачив. Таки на свої счі бачив, от як оце Готліба бачу. Сплюндрували весь дім фабрикантові, геть від пивниці до стріхи. З піддашшя викидали в вікна порцеляни геть додолу. А що там тих сувоїв бархану в потоці?! Кажу тобі, потік загатили, а вода через верх пішла, та чисто тобі синя від фарби — вони ж і фарбу в вікно витрусили. Отак сипя курява хмарами й сунула. Там такого лиха наробили, що й сказати не можна! Та не тільки в будинку... і в красильні... і в коморах!.. Поруччя па сходах поламано, підлоги позривано, дзеркало розбито, стільці, канапи,— геть все подерто, попсовано, порізано, порозкидано, потоптано, порубано — вкрай сплюндровано! Кажу тобі, гірш як на війні.

Гільзе. І тобто все наші ткачі були?! (Помалу, недовірливо крутить головою.)

У дверях зібрались цікаві сусіди.

Горніг. Ну, а то ж хто! Я їх усіх на ймення знаю. Я радника крайового водив скрізь по будинку *. Я й говорив багато з ким. Вони були ввічливі, як завжди. Робили своє діло нишком, але до краю. І радник багато з ким говорив. Всі були такі несмілі перед ним, як завжди. А проте пе дали себе укоськати. Найкращі речі в будидку так тобі чистенько порубали, мов на те найнялись.

Гільзе. І себто ти водив радника по будинку?

Горніг. Чому ні? Я не боюся. Мене всі люди знають як облупленого. Я ні з ким не сварюся. Я з усіма добрий. Нехай я не я буду, коли не водив. Скажу по щирості, я якось аж розм’як, та й радник теж — я те по ньому бачив. Та що справді? Ні словечка не чутно було, так-то все тихо обійшлось. Так було на душі якось по-великод-пьому, як я собі подумав: отже, таки й наші злидарі по-мстились нарешті.

Луїза (проривається, тремтячи від зворушення, при тому втирає фартухом сльози). Отак і слід, отак і треба!

Голоси з-поміж сусідів. І тут у нас немало катів. Он там на горі один мешкає. Він має чвірку коней і шість повозів у стані, а ткачів голодом морить.

Гільзе (все ще не вірить). Та як же воно там могло так статись оте все?

Горніг. Та хто ж його знає?! Хто ж його знає?! Один каже так, другий інак.

Гільзе. А що ж кажуть?

Горніг. Та бог його знає; ото ніби Дрейсігер сказав: «Нехай ткачі траву їдять, коли голодні». Більш я нічого пе знаю.

Сусіди ворушаться, видно, що переказують один одному Горні-гову розповідь; всі обурені.

Гільзе. Слухай, Горнігу. Про мене, кажи, що хочеш. Хоч би ти сказав: «Дядьку Гільзе, ти завтра вмреш». Я скажу: може, й правда, чому ні? Скажи навіть: «Дядьку Гільзе, завтра до тебе король приїде...» Але щоб то ткачі, отакі самі, як я або як мій син, та мали б отаке вчинити? Де там! Зроду не повірю.

М і л ь ц я (гарненька семиліточка, простоволоса, з довгими, білими, як льон, косами, з кошичком в руці, вбігає, підскакуючи. Показує матері срібну ложку). Мамо, мамо! А бачите, що в мене є? Тепер мені за це купіть спідничку.

Луїза. Чого се ти летиш, мов несамовита? (Дедалі гірше неспокійна.) Що ти там притарабанила? Влетіла без духу. А кошик назад принесла повним. Що се таке, дівчино?

Гільзе. Де ти взяла ложку, мала?

Л у ї з а. Може, знайшла.

Горніг. А вона коли не два, то й три таляри варта.

Гільзе (несамовито). Геть мені, геть! Зараз мені геть! А, не підеш ти!? Я тебе різкою! Зараз занеси ложку туди, де взяла. Геть! Ти з пас злодіїв робиш, га? Пожди, я тобі дам хльосту. (Шукає, чим би набити.)

Мільця (чіпляється за материну спідницю, плаче). Ой, дідусю, не бийте мене... Ми... її... зна... знайшли. Всі ді... діти... всі таке... позна... познаходили.

Луїза (гукає з напруженням і страхом). Адже бачите, що знайшла. Де ж ти її знайшла?

Мільця (хлипаючи). У ГІетер-вальді знай-шла, у дворі, у Дрей-сі-гера...

Гільзе. Ото б мали ми з тим роботу! Ну, не моняйся, мала, а то я тебе не так нажену.

Г о р н і г. Що я вам скажу, дядьку Гільзе. Ось нехай краще Готліб вдягнеться та й сам занесе ложку до уряду.

Гільзе. Одягайся, Готлібе!

Готліб (шпарко одягається). То я піду до канцелярії та й скажу: «Прошу ласки не гніватись, бо то дитина, що ж вона ще тямить? Ось я вам приніс ложку». Годі тобі ревти, мала!

Мати веде плачучу дитину в дальшу кімнату і там причиняє, сама вертається.

Г о р н і г. Воно таки добрих три таляри коштує.

Готліб. Дай-но, Луїзо, хустинку, щоб часом не зо-псувати. Гай-гай! Така дорога річ. (Загортає ложку, а в самого сльози на очах.)

Л у ї з а. Ми б за неї місяць прохарчувались.

Гільзе. Ну-ну, швидше мені! Якомога швидше! Ще б чого не було! Якраз тільки ще сього бракувало! Неси її геть, цур їй, тій чортячій ложці, хоч би швидше здихатись.

Готліб виходить з ложкою.

Горніг. Ото вже й мені час далі рушати. (Іде з кіи-нати, балакає ще кілька хвилин з сусідами в «хаті», далі виходить.)

Цилюрик Шмідт (ввіходить в хату. Се кругленький чоловічок, жвавий, мов живе срібло, обличчя в нього червоне та хитре). Добридень, люди! Ну, та й чудасія оце діється! Глядіть мені. (Грозить пальцем.) Ви щось замишляєте, я вже бачу. (На дверях до кімнати, не пере-ступаючи через поріг.) Добридень, дядьку Гільзе! (До якоїсь жінки в хаті.) А що, бабусю, як там ваш гостець? Легше, га? А що, бачите? А се я до вас хочу