Том 6 - Леся Українка

Л у ї з а. Та то, пане докторе, їм ясні жили в очах повсихали, то вони й не бачать нічогісінько.

Цилюрик. То так від пороху та від пізньої роботи при верстаті. Ну, скажіть мені, як ви погадаєте? Адже ж увесь Петерсвальд рушив. Оце зрання сів я собі на візок, нічого злого не сподіваючись, як єсть нічогісінько. Коли се чую предивні речі! Що за нечиста сила з тими людьми, Гільзе? Лютують, як вовча Тічка. Зчинили революцію, рухавку; буптуються, плюндрують, грабують... Мільцю! А де ж се Мільця?

Луїза привела заплакану Мільцю.

Ану, Мільцю, помацай-но мені по кишенях.

Мільця мацав.

Оті медянички для тебе. Ну-ну, стій, не всі заразом! Перше заспівай! «А у лиски, в лиски...» Ну?.. «А у лиски, в лиски... новий двір...» А що то ти накоїла, дівчино? Гляди мені! Ти он у пастора на тину горобців дражнила, безштаньками лаяла, а вони на тебе панові регентові поскаржились... Але хто б таке сказав? Тож-то півтори тисячі людей забуптувало!

Здалека дзвонять.

Слухайте: в Рейхенбаху дзвонять на сполох. Півтори тисячі людей! Чисто страшний суд! Аж моторошно. Гільзе. То вони справді йдуть сюди, до Білау? Цилюрик Шмідт. Авжеж, авжеж, я сам поміж них їхав. Геть через усю юрбу. Так і хотілося злізти з візка та кождому зараз-таки по порошку дати. Біжать підтюпцем одно по одному, як ті злидні, та ще й співи заводять такі, що аж все в середині обертається, просто хоч гинь. Мій хурман на передку зарюмав, як стара баба. Аж мусили ми зараз по добрій чарці полинівки випити. Не хтів би я тепер бути фабрикантом, хоч би мав зараз на рези-нах поїхати.

Здалека співають.

Чуєте? Так, наче хто кісткою в старий розбитий казан гатить. Оце, дітки, ви й незчуєтесь як вони вже тут будуть. Прощавайте, люди. Та не дурійте хоч ви. Он зараз військо надійде. Майте хоч ви глузд. Петерсвальдяни вже зсунулися з глузду.

Дзвонять десь близько.

Господи, се вже наші дзвони загули! Ну, тепер всі люди геть показяться. (Іде на вишку.)

Готліб (вертається, задихавшись. Говорить ще з «хати»). Я їх бачив, я їх бачив. (До якоїсь жінки в «хаті».)

Вони вже тута, тітко, вже туті (В дверях.) Тату, вони вже тут, вже тут. З тичками, з рогачами, з кочергами. Вже там на горі коло Дітріха. бучу збили — страх! Там, здається, їм плату видають. Ой боже ж мій, а що ж то ще тут буде? Я вже й не знаю. А людей, людей! Сила! То-то вже як кинуться — геть все рознесуть! Круто прийдеться нашим фабрикантам.

Гільзе. І чого се ти так гнався? От добігаєшся, що знов тебе ота хвороба схопить, будеш горілиць лежати та об землю битись.

Готліб (зворушений, більш того що радий). Та я ж мусив бігти, а то б вони й мепе захопили. Вже й так всі репетували, щоб я їм помагав. Там і хрещений батько Бавмерт були. Ще й мені казали: «Ти б хоч п’ятака взяв, адже й ти голодом пропадаєш». Та ще казали: «Скажп своєму батькові...» Щоб я вам, тату, сказав, щоб і ви йшли помагати фабрикантові прочуханки дати. (Завзято.) Тепер, кажуть, інші часи настали. Тепер вже ткачі не так заживуть. Отож казали, щоб ми всі йшли помагати свого добуватись. Та будемо їсти яловичину щонеділі, а щосвята ковбасу з капустою. Тепер вже все на інший стрій перестановиться, так вони казали до мене.

Гільзе (гнівно, але здержано). То се такий твій хрещений батько? То він тебе до такого гріха призводить?! Щоб ти мені до того не втручався, чуєш? Бо се чортова справа. То їх нечиста сила під’юдила.

Луїза (набравшись запалу, гостро). Так-так, чоловіченьку, сядь собі у запічку, візьми ложечку, сьорбай сироватку, вдягни спідничку * та бозі помолися,— от і догодиш таткові. Оце такий чоловік, дивіться, люди добрі!

Люди в «хаті» сміються.

Гільзе (тремтить від злості). А це така жінка? Га? Так я ж тобі от що скажу. Що ти за мати, коли ти так пащекуєш? Се ти так дочку навчасш? То се ти чоловіка свого до гріха та до нечесті намовляєш?!

Луїза (без ваги). Тю на ваші попівські теревені! Я ними дитини либонь не нагодую. Через їх ви всі отут валяєтесь обідрані та неохайні. Тими молитвами і пелюшок не висушиш. Еге ж, я мати, щоб ти знав! Тим-то я й кажу: щоб усіх фабрикантів джума задавила, щоб вони всі в пекло запались! Отож-то, що я мати. Хіба ж його вдержиш па світі, теє дитинятко? Та я ж більше плачу, ніж дихаю, відколи теє немовлятко на світ прийде та поки смерть над ним змилується. А ви якого дідька робите? Хреститесь отут та молитесь, а я собі ноги збиваю за одним-однісіньким горнятком маслянки. Та чи одну ніч я собі голову розбивала, як би мені тую нещасливу дитинку хоч крадькома на цвинтарі поховати. Що ж така дитина винна, га? Чого ж вона має так марно гинути? А он Дітріхові діти в вині купаються, молоком вмиваються. Ет, та що? Як тільки тут що почнеться, то мене ніхто й на шнурку не вдержить. Я вам просто кажу: як почнуть Дітріховий будинок руйнувати, то я: буду там перша і не дай тому боже, хто мене спинятиме! Буде вже з мене, кажу вам, годі!

Гільзе. Зовсім пропаща! Тобі вже ніщо не поможе.

Луїза (люта.) Сами ви пропащі. Тюхтії ви, ганчірки ви, а не люди. Поильовапки якісь. Тхори, боягузи, від дитячого калатала втікаєте. Такі слиняві, що як вам хто хльосту дасть, то ви ще тричі в ноги поклонитесь. Вам уже так висушено всі жили, що й від сорому не почервонієте. Хоч би хто взяв батога та вам гарту додав, а то вам уже й кості спорохніли. (Швидко вибігає.)

Всім ніяково, мовчать.

Г і л ь з и х а. Що се їй робиться, старий?

Гільзе. Та нічого, старенька, а що ж би їй мало робитись?

Гільзиха. Скажи лишень, старий, чи то мені так здається, чи й справді дзвонять?

Гільзе. Та то, стара, певне, когось ховають.

Гільзиха. А от мене ніяк бог не приймає. І чому со я не вмираю, старий?

Мовчать.

Гільзе (кидає роботу, випростується, говорить урочисто). Готлібе!.. Твоя жінка багато нам наговорила. Отже, дивись сюди, сину! (Розхристує груди.)