Том 6 - Леся Українка
Гаптін. Нічого.
Ярина. Отож-то. Ти кажеш нічого, і я кажу нічого, а потім знов усе з кінця, як ота казка про діда Не-тяжку.
Гаптін. Та я ж мовчав, сама ж примусила до розмови.
Ярина. Жалься, боже, меї принуки. Я вже й сама каюся.
[РОДИНА БАЖАЇВ]
Пані Бажаєва — збідніла дворянка, вдова, була замужем двічі, живе на пенсію, ощадна, запопадлива, клопотлива. Симпатії, антипатії у неї залежать від настроїв і часто міняються. Головний нерв життя — практичність, жіноча, дрібна, недалекосягла.
Ганна К о р о н е ц ь к а — її дочка від першого чоловіка, учениця артистичної школи, молода, палка, пристрасна і хоровита, але має владу над собою, що покидає її тільки в надто різкі моменти. З матір’ю на «ви».
Андрій Бажай — син Бажаєвої від другого чоловіка. Студент медик. Спокійна, твереза натура, при тім глибока, здатна до тривких почуваннів. Нерви міцні, але не еластичні, і не^ легко порушена їх рівновага не хутко відновляється. Здається старшим, ніж єсть. В голосі несвідома авторитетність. Мати поводиться з ним, як з «головою сім’ї».
Лена — дочка Бажаєвої від другого чоловіка. Підліток, гімназистка. Весела, більш по молодості, ніж по темпераменту, по-верховна у всьому, крім того, що зачіпає близько її інтереси. Найбільше з усіх трьох подібна до матері і вродою, і вдачею. В її відносинах до старшого брата і сестри чується глухий антагонізм.
Олександер (Лесько) Чорненький — товариш Андрія, знайомий з родиною Бажаїв змалку. Ніжна податлива натура. «Однолюб». Почуття в нього панує над розумом. Експансивний, трохи полохливий.
Антоні на (Тонічка) Чорненька — його сестра, ровесниця Лени і її товаришка по гімназії, подруга по родинній традиції, але спільного між ними мало. Весела по темпераменту, має якусь душевну грацію, з нею весело й іншим, вона се тямить і любить се завважати. Все, що вона чинить — чинить wie der Vogel singt часто нарушаючи власний інтерес, хоч і не маючи при тім виразного альтруїстичного заміру.
Доктор — молодий, приятель Бажая, нервовий, мученик своєї професії. Має чимало знаття і снаги, але мало довіряє собі, через те вважається «невдалицею».
Професор — медичне «світило». Старий, поважний, певний себе, не без авгурства, але пе дуже неприступний.
Небагато й ординарно вбрана світлиця в оселі Бажаевих. Крім звичайного гарнітуру меблів — стареньке піаніно і потерте бюрко
до писання.
1 Як пташка співає (нім.).— Ред.
Андрій ходить по хаті твердим рівним кроком з кутка в куток, щось обмірковуючи.
Ганна (ввіходить з бічних дверей). Вибачай, Андрію, Льолик просить не ходити, коли можна, се його дратує, він, знаєш, такий знервований...
Андрій (спокійно). Гаразд, я сяду, мені все одно. (Сідає.)
Ганна. Його, знаєш, дуже мучить, що він так тут стісняє всіх. Знов напосідався, щоб перевезти його до його домівки або до шпиталю.
Андрій. Се даремна балачка, бо се пеможливо, вія заллється крів’ю, поки його довезуть.
Ганна, Та я то се зпаю, але ж він... Bin так різко і боляче почуває, що він тут чужий...
Андрій. Тобі ж він, у всякім разі, брат по батькові.
Ганна. Мені... але я й сама наполовину чужа тут.
Андрій. Ну, Ганно, се дурниці. Я пе буду розвивати сеї теми, бо тямлю, що ти невиспана, зпервована догляданням хворого і маєш право бути нелогічною.
Ганна. Яка ж тут нелогічність? Все-таки, я і він, ми діти різних батьків, і се почувається...
Андрій. Ну, я там па тих почуваипях не зпаюся. Я знаю, що діти одної матері настільки рідні межи собою, що не треба й доказувати сього. Та для мене і се не так важно. Важно, що ми вкупі зросли, маємо спільні спогади, багато спільних звичок, ну, і нарешті спільний бюджет...
Ганна. Ну, от се ж і є болюча струна для Льолика. Він зовсім в іншому становищі... Навіть в іншому, ніж я... Я йому сестра — наполовину. У пас із ним ще є спільні спогади і звички, мовляв ти. Матері своєї він не знав, татка ми обоє пам’ятаємо, і се дуже ріднить нас... А ви обоє і мама, ви для нього...
Андрій. Чужі — хочеш сказати? Хоча се факт, сказати б, фізіологічний, але психологічно се могло б бути інакше, а коли воно й психологічно так, то з того він сам винен, бо він сам завжди держався осторонь. Жив окремо. Обідав у нас за плату. І всюди вносив якусь скрупульозність, щось хоробливе.
Ганна. Ти можеш його винуватити за се? Якби ти знав, скільки перетерпів він, живучи так. Він завжди був хворий, тільки ніхто не хотів сього знати. І завжди душа його шукала чогось рідного, чогось простого, щирого, приязного...
Андрій. Чого, власне, не було в ньому самому.
Ганна. Андрію!
Андрій. Я не осуджую його. Я тільки встановляю факт.
Ганна. Ти не знаєш Льолика! 1 ніхто з вас не знає.
І тепер... Ти вже говориш про нього, як про... як неначеб він... як про щось минуле... (замовкає, енергійно гамуючи сльози.)
Андрій. На жаль, до значної міри, і се факт...
Ганна. Ти! Ти можеш се вимовити? і так спокійно?!
Андрій. Ганно, я не звик заплющувати очей перед правдою, хоч би й дуже прикрою. А щодо спокою, я думаю, що негідно людини поводитись неспокійно, якщо тільки вона має фізичну силу затримувати хоча б тільки облуду спокою. Розпускатись ніколи не варт.
Ганна. Прости. Я, може, несправедлива. Тільки мені здалось се так холодно, так... чужо... ніякого почуття...
Андрій (бере якусь книжку і говорить, перегортаючи її, тоном спокійно-неуважним, наче про щось «між іншим»). Коли хочеш, то я знов скажу: я на почуттях не знаюся. Але можу теж сказати, що хоча по формі, може, воно й інакше виглядає, але я в своєму відношенні не одрізняю Леоніда, наприклад, від тебе. А ти все-таки, певне, не маєш основи думати, щоб я відносився до тебе погано.
Ганна (поривчасто бере його за руку). Ні, ні, Андрію, я сього не думаю! Та я знаю, ти добрий, славний, тільки напускаєш на себе якесь англічанство.
Андрій. Як ти сказала? Англічанство?
Ганна. Авжеж, вічно якась стриманість, коректність, респектабельність! І нащо тобі ся личина?
Андрій. Се зовсім не личина...
Чутно дзвінок з хати хворого. Ганна зривається.
Ганна. Льолик дзвонить. Іду! (Швидко виходить в бічні двері.)
З других дверей швидко входить Лена.
Лена. Андрушко! Скажи, будь ласка, мамі, щоб вона не втручалась до моїх справ. Яке їй діло, на яку п’єсу
