Том 6 - Леся Українка

Андрій (спиняє її спокійним оісестом). Не порощи. Найперше, я не Андрушка, а просто Андрій і про се вже не раз заявляв.

Лена. Ет!

Андрій. Друте — я не мато ніякої адміністративної влади над матір’ю і не хочу мати. Третє — на мою думку, підліткам справді не на всяку п’єсу слід дивитись.

Лена. Скажіть на бога! От іще мораліст знайшовся!

Андрій. Мораль тут ні до чого. Я думаю, що коли людина тратить гроші, щоб дивитись на те, чого не тямить і тямити не може, то се марний перевод грошей, а коли гроші материні, то вона має право не давати їх на марнування.

Лена. І зовсім навіть не мамині гроші! Я йду на контрамарку! Тоня Чорненька дістала від брата.

Андрій. Тоня дістала, а ти забрала?

Лена. А тобі яке діло?

Андрій. Та ніякого. Тільки противно, що ти вічно на кому-небудь їздиш. Варто ж би й відплатити самій хоч раз за всі послуги.

Лена. Тоня не потребує ніяких відплат. Я не розумію, чого се і ти, і мама, і Ганька вічно нападаєтесь на мене.

Андрій. Така вже ти жертва вечірпя вдалася, що ж робити.

Л е н а. А ти не насміхайся.

Пані Б ажаєва (увіходить з тих о/се дверей, що і Лена ввійшла). Ти вже тут? На матір скаржишся? Наче мати тобі зла зичить? Ти подумай тільки, Андрусю,— хоче йти на «Примари» * дивитись! Чи се ж таки подоба молодому дівчаті?

Андрій. Неподобного там нема нічого...

Лена (до матері, задирливо). Ага! Ага! Я ж казала!

Андрій. Тільки се не Лениного ума річ.

Лена. Скажіть, на бога! що ж там мудрого? Я читала сю п’єсу.

Андрій. Та читати, звісно, ти вмієш, а от вичитати...

Лена. Я з тобою не стала говорити. (До матері.) А на «Примари» я піду, бо неподобного там нема нічого, та й все одно, я ж і на Ведекінда * ходила, а як я зрозумію, то вже моє діло і прошу нікого не піклуватись про се.

БОНДАРІВНА

Раї на Бондарівна — одиначка в батька-вдівця, цехмайстра бондарського цеху.

Старий Бондар (батько) — спокійний, поважний, повний почуття гідності власної, до інших (тільки не до «панів») довірливий і зичливий, не без гордощів професіональних. Дочці «дає волю» не з безхарактерності, а з переконання і з довір’я до неї.

Стара бабуся — в домі в Бондаря, живе для господарства, зазнала «підданства», залякана, добродушна.

Купер’ян — «цехмайстер над соломою» — колишній швагер Бондаря, тепер жонатий удруге, натура товариська, веселий, людяний, безхарактерний, охочий до співу, до радощів життя, готовий і випити, але «при компанії», не п’яниця налоговий, любить «свестії», «братські меди», веселі звичаї «добрих старих часів». Колись заможний, тепер зубожілий.

Явдоха Купер’яниха — його друга жінка, «багацького роду», скупа, «фудульна», до пасербів недобра, в сварці не так груба, як ущиплива (говорить здебільшого в іронічно-ввічливому тоні), і через те її всі бояться. Любить згадувати, як «чинили мої бабуня, покійна бурмистрова, царство їм небесне». Ходить завжди в добрих коралях із срібними дзвіночками.

МОМЕНТИ З ПІСЕНЬ ПРО БОНДАРІВНУ:

1) Танок водить (усім перед водить), різка відповідь Кан[ьовсько]му, з жестом.

2) Капелія грає, Бондарівна цілу ніч гуляє. Відповідь людям: «Гуляю до свеї охоти, не втеряю дівочої цноти» (до сцени з женихом на цеховому святі).

3) Відповідь К[аньовсько]му: «Маєш жінку цілувати».

4) На поради людей втікати: «Сіла кінець столу, пісню заспівала». (Сцена в панській корчмі, на оранді, при капел ії).

5) Бондарівна кидається втікати, застукана в дверях, подається до вікна, і шинкарка «передала її вікном».

6) Під час погоні один дворак «горне до себе: «Молодая Бондарівно, жалко мені тебе».

7) Питання: «Чи волієш?..» Відповідь Бондарівни: «Волію»...

[САПФО]

Внутрішній двір в домі Сапфо. Колонада кругом, посередині басейн з водою. Статуї межи колонами, фрески по стінах. Трохи осторонь, але на видному місці статуя музи з лірою в руках. Фаон і Сапфо сидять на сходах під колоною близько води. Сапфо щось пише на восковій табличці, Фаон недбало грається лавровим вінком.

Фаон

СапфоІ

Сапфо Що, любий?

Фаон

Годі вже писати!

Сапфо (не одриваючись від писання)

Чому?

Фаон

Ти втомлена. Дивись — бліда.

(Виймає у неї з-за пояса свічадо і кладе його на табличку.)

Сапфо

Дай спокій, любий!

Фаон

Ні, ти подивись.

Я заздрий вже на бога Аполлона, він поцілунками п’є кров з твого лиця, а бідному Фаонові лишає безкровну тінь.

Сапфо ( смутно)

Фаон мій дуже бідний?

(Дивиться в свічадо і зітхає.)

Фаон

Я засмутив тебе? Пробач, кохана, я не хотів того, я тільки дбаю...

Я знаю, знаю! Ти мій друг, мій любий, єдиний мій!

(Палко цілує його.)

Тобою я живу!

Фаон

Тепер уже Фаон зовсім не бідний! Сапфо

Єдиний мій! І перший, і остатній!

Фаон

(хмуриться і відсувається трохи від неї) Остатній — може, але перший?..

Сапфо

Перший!

Фаон

А той... Дарес... Твій перший чоловік?

Сапфо

Я вірний друг і пам’яті його, як за життя була йому самому, а більше він не вимагав нічого і богові не заздрив поцілунків.

Дарес поважний, бойовник народний, не жінку взяв собі, а поетесу, його потуга з таланом побралась, і за дітей були — мої пісні і славні вчинки мудрого Дареса.

Фаон

У мене, бач, таких дітей немає!

Сапфо

У тебе інше є!

(Показує на табличку.)

Ось тут одно!

(Читав просодією *.)

«Геть анемони й фіалки! Дай мені квітку з грапати! Проти кохання мого надто спокійна весна...»

Фаон

Хіба коли бува, щоб рівночасно Цвіли весняні квіти і гранати?

Сапфо (трохи збентежено)

Ну, се вже так... сваволя поетична...

Фаон

Ні, се не йде... І знаєш що, кохана?..

Не гнівайся, але скажу я щиро: кохання все-таки найкраще не в піснях, коли воно прилюдно дзвонить світу про те, що мусить буть заховане від всіх.

Мені, сказати правду, навіть прикро, коли я чую, як по всіх усюдах співає хто попало ті слова, які мені моя Сапфо так ніжно, так тихо й соромливо шепотіла, тихесенько, щоб не почув ніхто...

Сапфо

(дає йому табличку)

Гаразд, нехай сих слів ніхто не чує, я їх даю тобі, тобі одному.

Фаон

(бере)

Спасибі... Тільки, люба, справді шкода для одного мене палити той вогонь, що може всіх зогріти й освітити.