Том 6 - Леся Українка

Бавмертиха (після хвилини мовчання). Заглянь лишень, Берто, до печі та насип юшки Анзоргові.

Берта. Ось попоїжте, дядьку Анзорге.

Анзорге (їсть, плачучи). Еге-ге! Ото так!..

Старий Бавмерт береться їсти м’ясо з ринки.

Бавмертиха. Ей, старий, старий! Ото вже нетерплячка тебе взяла! Хоч би дав Берті на стіл постановити, як годиться.

Старий Бавмерт (жуючи). Оце вже два роки, як я до причастя ходив, а зараз по тому продав празни-кову одежу, то купили ми тоді шматок свинини. А від того дня та аж до сього вечора не їв я м’яса ані разочку.

Єгер. Та навіщо нам їсти теє м’ясо? За нас фабриканти з’їдять! Вони бродять в салі аж ось поки. Хто не вірить, то хай піде до Білави чи до Петерсвальда та й сам побачить. Ой, там набачить дива: один попри одному фабрикантські палаци. Палац коло палацу. Та скрізь ясні шибки, та вежі, та залізні штахети. Овва! Там нікому й не в думці «кепські часи». Там одно на умі: печене та варене, карети, та ридвани, та гувернантки, та всякі витребеньки. їм гроші муляють кишеню! Сами не вгадають, що б його ще вигадати з жиру та з багатства.

Анзорге. Колись воно інакше було. Бувало, фабриканти й ткачам пільгу давали. Се тепер вони все собі загрібають. А я думаю, що все воно ось із чого йде: тепера пани не вірують пі в бога, ні в чорта. Заповіді забули, кари не бояться. Отож і крадуть нам остатній шматок хліба і хапають нам з-перед рота кожну рісочку, де тільки потраплять. З тих людей все лихо йде. Коли б наші фабриканти та були як люди, то й на нас ніколи не прийшла б лиха година.

Єгер. Ось постривайте, я вам зараз щось лепське прочитаю. (Витягав картку паперу з кишені.) А де ти, Августе? Бігай лиш до шинку та принеси нам ще кварту. Ну й регочеш ти, Августе, бодай тебе!

Бавмертиха. Я сама не знаю, що тому хлопцеві діється,— йому все пе біда. Регочеться, аж пельку рве, хоч би там що робилось. Ну, біжи-біжи!

Август іде з порожньою квартою.

Чи ба, старий, зпаєшся на речах, що смачненьке? 6

Пішіок, середня корчма в Петерсвальді. Велика хата з сволоком, підпертим стовпом, навколо стовпа круглий стіл. Праворуч від стовпа вхідні двері на задній стіні, крізь них видко велику комору з барилами та начинням. В самому шинку, праворуч від дверей, у кутку шинквас: дерев’яна стінка заввишки з людину, з полицями для посуду, поза нею шафа з пляшками горілки, між стінкою і шафою місце для шинкаря. Перед шинквасом стіл, накритий строкатим обрусом. Над столом висить гарна лампа, навколо стола солом’яні стільці. На правій стіні двері в хату для багатших гостей, над дверима напис: «Господа з вином». Далі, теж праворуч, великий стоячпй дзигар голосно стукотить. Ліворуч від вхідних дверей при задній стіні стіл з пляшками та шклянками, далі, в кутку, велика кахляна груба. На лівій стіні три вікна, попід ними довга лава, перед нею довгий стіл, вужчим кінцем обернутий до стіни. Вздовж стола лави з спішками, а на покуті і в кінці стола по малому ослоні. Велика хата пофарбована синім, по стінах картки друковані, яскраві малюнки, олеографії, між іншим портрет Фрідріха Вільгельма IV.

Шинкар Вельцель, добрячий велетень *, літ за 50, точить за шинквасом пиво з барила в шклянку.

Пані Вельцелева прасує біля печі. Огрядна чепурна жінка, менш ніж 35 літ.

Ганна Вельцелівна, 17-літня гарна дівчина з чудовим рудуватим волоссям, чепурненько вбрана, сидить за накритим столом і вишиває. Через який час зводить очі від роботи і прислухається, десь віддалік школярі співають комусь до

гробу.

Майстер Віганд, тесля, сидить за тим самим столом, в буденній одежі, в руках шклянка з баварським пивом. Видко по ньому, що він собі на умі, скрізь свого досягне хитрощами *, звин-ністю або й просто напосідливістю. Подорожній, при круглім столі заїдає німецьку печеню. Се чоловік середпього зросту, заживний, натоптуваний, смішливий, жвавий і зухвалий. Убраний по моді, на стільці коло нього його речі, шкуратяна торба, скринька до зразків товарів, парасоль, плащ і плюшевий покровець на речі.

Вельцель (до Віганда, несучи шклянку пива подорожньому). Сьогодні чисте пекло в Петерсвальді.

Віганд (гучним проникливим голосом). Та сьогодні ж виплатний день у Дрейсігерів.

Вельцелева. Але перше не бувало так неспокійно.

Віганд. Ну, може, се через тих 200 нових ткачів, що він хоче прийняти на роботу.

Вельцелева (все прасуючи). Еге ж, таки певне через те. Як він схоче 200, то їх прийде 600. У нас тієї наволочі досить.

Віганд. Ой, господи, що їх є! І ніяка біда їх не видушить! Більше дітей наводять, ніж треба.

От якраз і потреб. Се ткач Невтіх умер.

Вельцель. Вже віп досить нажився. Він уже скілька років ходив, як мара.

В і г а н д. Здумай собі, Вельцелю, там така маленька нікчемна домовинка, така тобі тісненька, коротенька скринечка, що я ще такої зроду не робив. Та й тіло там таке, що й пуда не важить *.

Подорожній (жуючи). Я просто пе розумію... куди тільки, в яку газету глянеш, скрізь читаєш нечу-вані речі про ткацькі злидні, хто б подумав, що тут уже ледве не всі люди з голоду повмирали. Знов же, як подивитись от на такий погреб. Я якраз ішов через село. Музики, учитель, школярі, пастор і ціла юрба люду за труною, господи боже, так паче китайського імператора ховають!.. (П'є пиво. Потім, поставивши шклянку, раптом зальотним, безпечним тоном.) Правда, панночко? Хіба ж не правда?

Ганна усміхається соромливо і шиє не одриваючись.

Запевне, гаптуєте пантофлі для татка?

Вельцель. Де б там я таке на ноги надів?

Подорожній. Ну, чи хто таке чув? А я б віддав пів свого маєтку, аби ті пантофлі були мої.

Вельцелева. Bin па тому не знається.

В і г а н д (покашлявши, посовавши стільцем, одва-жився заговорити). Ласкавий пан надто добре промовили про погреб. Ну, скажіть же, паннунцю, адже ж се просте погребеніє?

Подорожній. Так, отже, я так собі гадаю. Се ж мусить несвітських грошей коштувати. Звідки ж ті люди гроші беруть?

В і г а н д. Прошу вибачення, з ласки панської, се вже така нерозсудливість серед тутешнього вбогого стану. Се вже, за позволенством, вони собі мають незмірне виображення про те, яку належиту і доконечну повинність треба виказувати до покійпих потомків. Коли се навіть