Том 6 - Леся Українка

Б а в м е р т (палко). Бач, бач! І ти ж се зпавнг?! А скажи ж кому слово, одно почуєш: кепські часи, та й годі.

Анзорге (увіходить; в одній руці глиняна мисочка з юшкою, а в другій наполовину недоплетений коїиик-«чвертка»). Як ся маєш, Моріце? То се ти знов тут?

Єгер. Спасибі, дядьку Анзорге.

Б а в м е р т. Покажи-но йому свого дзигарочка. Він нову одежу приніс і 10 талярів чистими грішми.

Анзорге (хитаючи головою). Еге-ге! Ото так!..

Емма (забираючи картопляне лушпиння в мішок). Піду оце з лушпинням, може, таки хто дасть сироватки трошки. (Виходить.)

Єгер (поки він говорить, всі дивляться на нього пильно). Ну, отже бачите самі. А ви, було, мепе лякаєте та жахаєте службою, мов пеклом: «Там тебе, Моріце, навчать, почім ківш лиха, як попадешся до війська». Отже, тепер дивіться, чи ж мені не добре було? Півроку був я у послузі. Там тільки умій панові догодити, більш нічого не треба. От я чистив чоботи вахмістрові, коїгя глядів, пиво носив. Меткий був, як біс. Бував і на варті: моя гармата, що я глядів, було завжди аж вилискується. Було при роботі я перший, на муштрі — я перший, па коні — я перший, а як пустять на приступ — марш, марш! Матері його стонадцять куп чортів з чортенятами! Було, звиваюсь, як хорт. Та вже, було, думаю: тут не поможсться, тут нема чого. Отак, було, тільки зуби зціпиш: «Якось-то буде!» Та дійшло діло до того, що наш скадрошшй перед цілим скадроном сказав: «От гусар, так гусар, якби й всі такі!»

Тиша. Єгер розпалює люльку.

Анзорге (хитаючи головою). То ти таке щастя мав?! Еге-ге! Ото так! (Сідає долі, кладе пруття коло себе і плете кошика, поставивши його межи колін.)

Б а в м е р т. Може, дасть біг, що ти й нам оце щастя приніс. А що, чи то й нам з тобою випити?

Єгер. Авжеж, звісно, дядьку Бавмерте, а після сієї та й знов тієї (кидає гроші на стіл.)

Апзорге (не тямиться з дива). Ой-ой-ой, що ж се тута? І печеня шкварчить, і цілісінька кварта горілки на столі. (П’е з пляшки.) Дай боже, Моріце! Еге-ге! Ото так!

Пляшка ходить по руках.

Б а в м е р т. Якби нам так щосвята по шматочку м’яса, а то ж цілий рік і не бачимо скорому! Жди-пожди, поки який цуцик приблудиться, як от оцей тамтого місяця, та чи то ж часто трапляється?

А п з о р г е. Ти дав Дружка забити?

Старий Бавмерт. А що ж, хіба з голоду здихати?

Апзорге. Еге-ге! Ото так!

Бавмертиха. А такий був гарненький потульний песик.

Єгер. Чи то ви завжди такі лакомі на собачину?

Бавмерт. Ой, Сусе Христе, хоч би нам її не бракувало.

Бавмертиха. Ще б пак, такий шматок м’яса чи ж не здасться?

Бавмерт. Не маєш охоти до такої страви? Нічого, Моріце, пожив би ти трохи з нами, хутко привчився б знову.

Анзорге (нюшкуючи). Еге-ге! Ото так! Се ласощі не то що — он як пахтить!

Бавмерт (нюшкуючи). Панська печеня, нема що казати.

Анзорге. Скажи лишень, Моріце,— ти як гадаєш? Ти ж бував у бувальцях. Чи то нам, ткачам, коли полегшає, чи ні?

Єгер. А таки певне полегшає.

Апзорге. Ми вже тут зовсім не знаєм, на якому ми світі. Вже що ми бідуємо, і... пе сказати! Б’ємось, як риба об льод. Далі вже й песила. З’їдять пас хутко злидні з усею худобою, що й накоренка не зостанеться. Перше, поки я ще міг на верстаті робити, то ще сяк-так, напів з бідою держався. А тепер по цілих роках пе маю роботи. Ото ці плетінки тільки й на світі держать. Плету до пізньої ночі, а як заслабну, то й пропаде моя марка й шість пфенігів. Ти вчений, отже, сам розваж. Як же його прожити при сій дорожнечі? Три таляри я мушу википу-ти па податок за хату, один таляр на податок за землю. Три таляри комірного, а чотирнадцять талярів всього заробітку, то мені зостається 7 талярів на цілий рік. На ті гроші вари, пали, одягайся, взувайся, латай, направляй, а треба ж і собі якийсь куток мати і що там ще прийдеть-ся. Чи то ж диво, що я не маю звідки платити податків?

Б а в м е р т. Варто, щоб хто з нас поїхав до Берліна та там би королеві розказав, яке тут наше життя.

Єгер. Теж мала користь, дядьку Бавмерт, вже король і сам міг би пемало з газет прочитати. Але багачі так завжди все поперекручують, що всю справу пере-шахрують... Вони всякого хрещепого чоловіка перемудрують, як ті чорти.

Бавмерт (хитав головою). Якби-то вони в Берліні не верховодили!

Анзорге. Скажи лишень, Моріце, як то так може бути? Чи ж на те нема жодного закону? Оце коли я собі руки постирав, а проте, не можу податків оплатити, чи то ж має право мужик мені хатину забрати? Bin, бачиш, господар на своїм грунті, він свої гроші вимагає. Ну, але я ж не знаю, як же се так. Чи то ж я таки маю з моєї хатини вибиратись... (Крізь сльози.) Я ж тута вродився, тут же мій батько за верстатом* сидів, літ більше ніж сорок. Він, було, все до матері каже: «Слухай, стара, як я умру, держися міцно хатини. Я сю хату загорював»,— каже, було, він їй... «Тута що не кілок, то неспана ніч, що не балка, то рік сухих злиднів. Треба ж таки вважати...»

Єгер. Вопи заберуть все до останку, до сього вони здатні.

Анзорге. Еге-ге! Ото так! Тільки як має вже до такого дійтися, то волію, нехай мене на цвинтар занесуть, аніж я маю старощами тинятися попідтинню. Чи то штука вмерти? І батько мій смертю не журився. Так хіба наприкінці трошки його сум узяв. Але як я вліз до його на постіль, то він собі знов заспокоївся. А здумайте ж собі, що я був тоді ще хлопчаком, от, може, мав яких тринадцять літ. Зморився та й заснув собі враз коло слабого — що я тоді тямив? Коли се прокидаюсь, а він вже