Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
І скільки серцю в світлі ці хвилини її печаль і радість промовля!..
Мовчать в траві невидні скрипалі, палає захід в зоревім пожарі...
І світяться гуцула очі карі, а в них — любов до рідної землі.
1956
Блиснула мечами хмарна вись над нами, і ударив грім,
небо пролилося срібними сльозами — дощиком дрібним.
Лине дощ ласкаво, нагинає трави, квіти колиха.
А у небі блиска вогненно й криваво ляскіт батога.
Дощик так і ллється, дощик так і лине, срібний і рясний...
А земля сміється, й неба п’є краплини колос наливний.
1956
День одсяяв. Зустрічі, розмови.
Дальніх шахт замовкнули гудки. Черкають повітря вечорове в бриючім польоті ластівки.
Лиш не втихли гомони заводу там, де домен заграви руді.
Ти несеш у відрах темну воду, і відбились зорі у воді.
“Дай напитись!” — “Прошу”. І словами душу ти стривожила мою.
Я зірки ті розігнав губами, і здалося, що я небо п’ю.
1956
На траві роса іскриста п’є проміння янтарі.
Над посьолком зір намисто ніч розсипала вгорі...
Сяйво їх, ясне, безкрає, на усе кладе печать.
Срібний місяць все збирає і не може їх зібрать.
Хтось шепоче, хтось зітхає...
Чи шумить це в жилах кров?..
І гармонія десь грає про шахтарськую любов.
1956
УЧИТЕЛЬ
Учитель мій! Як ми тебе любили, як слухали тебе в полоні юних мрій!
У пам’яті моїй тримає років сила твій тихий карий зір і кашель твій сухий.
Ти нас повів, закохано і сміло, в незнаний світ, чудесних повний чар.
В твоїх словах, що ми в серцях лишили, пізнали ми любові й дружби жар.
Закони вод, вітрів, і хмар, і світла одкрились нам у ті школярські дні.
З тобою наша молодість розквітла і наших душ пориви огняні.
Твій добрий зір в моїй уяві лине...
Чи сніг летів, чи квітнув теплий май, ти вчив любити подвиги людини, красу труда й безсмертний рідний край...
Ось ти ідеш повільною ходою і слухаєш, як день шумить життям,
а ми, малі, вітаємось з тобою, і тепло так всміхаєшся ти нам.
Урок останній. Сонце над землею світило нам. Ми радісні були.
І у життя тепло душі твоєї ми крізь вітри й негоди понесли.
Василь Мефодійович, у скорботі з нас не один заплакав і зітхнув, коли в далекій рідній Третій Роті на цвинтарі навіки ти заснув.
І хай з тих днів згубили лік ми рокам, завжди — в бою, у розліті споруд — для нас зоріє подвигом високим твій корисний і благородний труд!
1956
* * *
Знову пахне липа юністю, весною.
Там, за тихим садом, луки в тумані... Килимом барвистим небо наді мною розгорнуло щедро радісні вогні..
Що вони говорять в дальньому мигтінні, що відповідають їм вогні земні?
Од дерев на трави впали довгі тіні, й чуть, як моє серце б’ється в тишині...
Трави, мої трави, ви густі, шовкові, вітер ваші коси в пустощах не рве. Б’ється моє серце, сповнене любові до землі, що з неї вийшло все живе.
До землі, що злився я з її красою, що для неї думи, мрії і пісні...
Килимом барвистим небо наді мною, там, за тихим садом, луки в тумані...
1956
ЮНАКОВІ
Шумить Дніпро, чорніють кручі, в граніт холодний б’є прибій. Прийми слова мої жагучі, як заповіт, юначе мій!
Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува.
0 мово рідна! їй гаряче віддав я серце недарма.
Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема.
Поглянь! Ідуть сини Росії, над ними сонце і блакить.
1 повна сили і надії
їх мова радісно звучить.
Вони, як пісня над землею, надія й сила всіх— Москва.
І мови матері своєї ніхто із них не забува.
В борні за щастя і за мрії у нас одна із ними путь.
Так будь же й ти, як син Росії, й своєї мови не забудь!
1956
Про щось задумалась земля у чарах супокою.
І сходить вечір на поля блакитною ходою.
Пливе од хат бузковий дим, скрізь тишина безкрая...
І лиш благанням молодим гармонія зітхає.
То серце серце умовля незримою сльозою...
І сходить вечір на поля блакитною ходою.
1956
БАТЬКО
Проміння лампочки, як цятка, і стояків ряди міцні.
Забута штольня, там, де татка дзвеніло кайло в глибині.
Де не синіло неба стелі, і слали в тьму заліза дзвін товариші його дебелі, такі ж суворі, як і він.
А горе тисло, як обценьки, його і їх, його і їх...
Ах, ті тини, тини кривенькі, й біля пивної плач і сміх.
Я пам’ятаю очі тата і сум, захований у них...
0 як йому нагодувати дітей голодних і худих?
Його волосся темно-русе в блідім промінні каганця,
1 довгії козацькі вуса,
і кашель, кашель без кінця...
А потім смерть. Ми за труною йдемо і плачемо, а він в холоднім мертвім супокої — як одлетілий кайла дзвін...
Промчали роки... Край мій любий шумить, як сад, в сім’ї новій...
І у сльозах шепочуть губи:
“О тату, тату, тату мій!”
1955
Церковний дзвін пливе, в висотах шумить осінній вітровій.
І вчитель мій у мокрих ботах іде по вулиці грузькій
і тихо кашляє. Ворона сидить в задумі на хресті...
Далека вулиця Червона, навіки пройдені путі.
Ні, не забуду я ніколи села мого, о днів блакить!
Там інший вчитель йде до школи, щоб інших хлопчиків учить.
Не так над ними сонце сяє, не той звучить із вуст їх спів, і в букварі вони читають:
“Були пани, нема панів!”
І у Дінця веселі води — зорить вже місто, не село...
Як дим над содовим заводом, моє дитинство пропливло.
1955
Маленьким хлопчиком додому у полі йшов я в шумі трав і у гніздечку кам’яному сорокопудика спіймав.
Тримав я міцно пташеня те, й на мене зорили з руки його лякливі оченята, немов чорненькі ягідки.
Над ним сіяла синь квітчаста, і птиць лунав щасливий спів... Невже навіки волі щастя він у долоні загубив?
І стиснув серце жаль великий, і пальці я розкрив: — Ану!
І він пурхнув з щасливим криком в залиту сонцем вишину...
1956
* * *
Я знов згадав багряні маки, той день з нахмуреним лицем, коли ми бігли у атаку над повним гуркоту Дінцем.
Шуміла осінь жовтим садом, тремтіла даль
